«Ми готуємося до контрнаступу»: командир Закарпатського ДРБ «Сонечко» розповів про захист України та плани на майбутнє

Руслан Каганець з позивним "Друг Комендант" дав інтерв’ю одному з інтернет-видань.


Хлопці повернуться з підвищеним почуттям справедливості, – каже військовий Руслан Каганець.

Про це пише "Gazeta.ua".

-Яка атмосфера панує нині на фронті? Бойові дії тривають понад рік, це дається взнаки – люди втомлені. Як бійці мотивовані продовжувати збройну боротьбу? Наскільки високим є бойовий дух?

– Наш підрозділ часто перекидали з одного напрямку на інший. Я бачив значну частину фронту й можу сказати, що рівень бойового настрою в українському війську – вищий за середній. Він не максимальний, як був на початку повномасштабної війни. Мотивація трохи впала, люди морально виснажилися, важко прожити рік у таких умовах – постійні стреси, постійні пересування та бої. Але бойовий дух не занепадає, і це добре в умовах, у яких ми ведемо війну. З огляду на те, що наш противник позиціонував себе потужним і сильним, початок бойових дій був успішний для України – мотивований, стрімкий. І тепер бійці продовжують тримати досить високий і достатній для перемоги рівень мотивації.

-Чимало військових рік перебуває на передовій, пройшло сильні бої, пережило важку зиму. Наскільки Збройні сили України потребують нині поповнень, притоку свіжої крові, нових людей?

– Інформацією про реальний стан справ на фронті володіє обмежене коло людей, і це нормально. Мобілізація триває – це означає, що люди потрібні. Це зрозуміло, є непоправні втрати – не тільки загиблі, а й чимало поранених, багато людей на лікуванні, які потребують заміни. Бійці, що можуть швидко відновитися, знову стають у стрій. Якщо вірити статистиці, у нас нині понад 100 тисяч людей – у черзі на військово-лікарську комісію з різних причин: як люди з віді­рваними кінцівками й іншими важкими пораненнями, так і ті, хто намагається відкосити: чи перегоріли, чи це було не їхнє. Перелік діагнозів, які дають змогу комісуватися, досить великий. Поповнення потрібні. Тепер порушують питання, щоб той, хто від початку мобілізації пробув рік і вісім місяців на бойових позиціях, міг демобілізуватися. Дотепер у законі нічого не прописано, чіткого періоду демобілізації не зазначено – все до кінця воєнного стану. Зрозуміло, що коли війна триватиме п’ять-шість років, то ніхто нікого не відпустить. За цей час військо вже не буде морально сильне – треба дати можливість людям відпочити. Як це врегулювати юридично, поки що нікому не відомо. Нині навіть такого поняття, як “відпустка”, у Збройних силах офіційно немає. Ті частини, що тримають передній край, про відпустку й не думають – тривають інтенсивні бої, є втрати двохсотими і трьохсотими, тому можливості відпускати людей немає. Проблему морально-психологічного стану бійців треба вирішувати, бо далі вона ставатиме ще гострішою.

-Українські воїни, які стоять на передовій, – звідки вони беруть сили? Що найбільше їх надихає на продовження боротьби?

– Збройні сили об’єднує те, що всі хочуть перемоги, хочуть покарати Росію, показати, що не така вона крута. Тепер ми щодня маленькими кроками руйнуємо міф про її непереможність. Бажання взяти участь і дійти до фінішу мотивує всіх. Взагалі кожного воїна надихає щось особисте. Війна торкається людей – і тих, що воюють, і тих, що в тилу, – тільки тоді, коли приходить у сім’ю. Коли забирають батька, брата, коли прилітає російська ракета в будинок. До того моменту люди часто взагалі не помічають війни. А чоловіки йдуть в армію з різних причин – захищати рідних чи отримувати хорошу зарплату. Тепер в армії вона гідна. Можливо, її треба збільшити на цьому етапі для зростання мотивації, бо гроші також мотивують.

-Які настрої серед військових щодо контрнаступу? Можливо, краще взяти стратегічну паузу, щоб накопичити більшу кількість зброї?

– Ми готуємося до контрнаступу, є приблизне розуміння періоду та плану. Але говорити про нього нам не можна – на відміну від Збройних сил, у Головного управління розвідки є своя специфіка, є внутрішня безпека. І вона настільки добре працює, що досі в ГУРі не було жодного зрадника. Для того щоб говорити про контрнаступ, є офіційні особи. Ми можемо лише сказати, що він буде, ми братимемо в ньому участь і він обов’язково буде успішний. Наскільки – це залежатиме від правильних тактичних рішень. Україна й армія нині відчувають свої сили і знають, на що вони здатні. Також військові хочуть якнайшвидше все закінчити й розійтися по домівках.

-Чи відчуває фронт допомогу тилу? В Україні діє велика кількість волонтерських організацій. Наскільки значним є їхній внесок у боєздатність армії?

– Відчувають, і набагато краще, ніж це було у 2014–2015 роках. Далі почалася фаза затишшя. Бої ішли на спад, волонтерська діяльність – так само. Із початком повномасштабки поновилися й бойові дії, й волонтерський рух. Він набув нових масштабів, бо нинішній рівень потреб значно вищий за той, що був в АТО. Волонтери працюють більше, стараються. Я знаю класних, топових волонтерів, які постійно виконують нові запити, бо все треба поповнювати, ремонтувати, ставити у стрій. Волонтерський рух розцвітає, бо потреб в армії не меншає. Більшість їх закривають із бюджету – армія не гола й боса, але є речі, які забезпечують тільки волонтери, наприклад, автомобілі та їх ремонт.

-Тилові міста живуть мирним життям – працюють ресторани, бари, дискотеки, люди гуляють у парках. Хтось обурюється, вважає це бенкетом під час чуми, хтось вважає, що люди після ракетних обстрілів і зимових ночей без світла мають на це право. Як до цього ставляться військові загалом і ви зокрема?

– Те, що думки в суспільстві розділилися, – це нормально. До життя в тилових містах я ставлюся адекватно, якщо воно не йде врозріз із державною безпекою. Я за те, щоб люди відпочивали. Якщо вони притому публічно не слухають російської музики чи не підтримують російської церкви. Настрій на передовій напряму залежить від ситуації в тилу. Я хочу знати, що моя дружина вдома з дитиною може вийти погуляти, з’їсти морозиво, купити в магазині все, що треба. Для того ми й воюємо, жертвуємо добробутом, щоб наші рідні могли жити.

-Чи доводилося вам або побратимам відчувати агресію з боку цивільних: “Ми вас туди не посилали”?

– У травні торік на Харківщині майже все населення старшого віку так реагувало на військових, особливо із заходу України. Їх просто бісила українська мова: “Мы здесь говорим по-русски!” Заселяєшся на об’єкт – цивільні переживають, що одразу прилетить ракета. Військових сприймали як проблему: “Если вы уйдете – русские не будут стрелять”. Але це переважно люди старшого віку, пенсіонери, яких уже не переробиш. Були й невідверті вороги. Мали випадок, коли в одному населеному пункті організовували місце дислокації. Приїхали, поселилися на об’єкті, де був завгосп. Він допомагав нам, вітався, завжди усміхався. За кілька днів його затримали працівники Служби безпеки України, бо зателефонував родичу у Крим і видав нас.

-ЗСУ перетворилися на модний тренд – у магазинах полиці рясніють товарами з патріотичними назвами, на табло обмінних пунктів висвічується напис “Слава ЗСУ”, розважальні радіостанції постійно згадують армію. Це позерство, маркетинговий хід чи це справді приносить користь, пробуджує в людях патріотичні почуття? Яка ваша думка?

– Що занадто – то нездорово. Є ті речі, які треба робити. Абсолютно нормально, якщо десь є напис “Слава ЗСУ” чи “Слава Україні”. Це нагадування, що в нас іде війна і є люди, які виконують свою роботу і яких треба поважати. Але коли випускають горілку “ЗСУ” чи насіння “ППО” – це вже крайнощі, бо до України й військових це стосунку не має. Та водночас здорову пропаганду необхідно проводити – війна триває, і морально-психологічний стан цивільного населення треба підтримувати на високому рівні. Хоча б для того, щоб розуміти: ми славимо Збройні сили тому, що вони перемагають, дали відсіч другій армії світу тоді, коли весь світ не вірив, що ми вистоїмо. А тепер ця “друга армія” бере Бахмут дев’ять місяців і свої перемоги оцінює у квадратних кілометрах. Тому те, що гарне, культурне, ненав’язливе, – це має бути, щоб нагадувати людям, які в нас класні військові.

-Країни Заходу постійно допомагають Україні – і у військовому, і в гуманітарному плані. Чи достатня ця допомога і чи вчасно вона надходить? Чого саме ми нині найбільше потребуємо від союзників?

– Наша армія найбільше потребує того, про що тепер говорять всі топові політики, – далекобійних ракет. Щоб Росія усвідомила, що в нас є засоби ураження, рівні їхнім. Над українськими містами збивають 90 відсотків ракет, над Києвом – майже 100 відсотків. А який стан протиповітряної оборони в Росії? Тепер є можливість перевірити і, можливо, розвінчати ще один міф. Якщо оцінювати тверезо, як нам допомагають, – маючи досвід добровольця 2014 року, починаючи, як у комп’ютерних іграх, лише з ножем – то нині зброї та боєприпасів величезна кількість, різних модифікацій і різних країн виробництва. Українці тепер можуть постріляти зі зброї майже всього світу. Ми маємо найсучасніші зразки технік НАТО – танки, автомобілі. Допомагають нам добре – нарешті перестали слати всякий старий мотлох із радянських складів. Чи достатня ця допомога, з нашого рівня цього не видно. Навряд чи таку інформацію хтось надасть, бо противник не повинен знати, який у нас стан справ. Але в тих підрозділах, із якими я стикався, вистачає всього – підвозять набої, замінюють несправну зброю. Бракує машин евакуації, вони виходять із ладу під час експлуатації. Але голого шматка фронту ніде немає.

-Ветерани війни часто були провісниками змін у суспільстві. Чи готові нинішні фронтовики після повернення з війни очолити рух за зміни в майбутній мирній Україні, ставати громадськими й політичними лідерами? Можливо, наступним президентом буде військовий?

– Багато хто говорить про Залужного як майбутнього кандидата в президенти, є великий відсоток підтримки. Але чи захоче він цього, не знаю, сам він про це не заявляв. Чи є серед військових на передку майбутні лідери? Звісно, є. Багато хто з них просто тепер використовує свої знання та інформаційні можливості, щоб закладати собі майбутній фундамент для політики. Бо в армію прийшло багато громадських активістів, і я також. Ми не можемо включитися повністю у війну й залишити без уваги тил. Бо в тилу нині московські попи намагаються продавити свої питання, колишні регіонали – свої. Суспільно-політичне життя так само стосується військових, деяких більшою мірою, бо вони вже визначилися, що йтимуть у політику. Звісно, якщо людина – військова, це не означає, що вона буде хорошим спеціалістом. Хоча участь у війську – це величезний бонус для політика, бо він продемонстрував, що готовий віддати за державу найдорожче – життя. Якщо кожен чиновник буде дотичний до війни, це буде добрий маркер суспільства.

-У суспільстві панують сподівання щодо військових – мовляв, хлопці повернуться з передової і наведуть лад. Чи не є ці сподівання завищеними?

– Так, це не працює. Сам пройшов це свого часу. Ми повернулися з АТО, а все лишилося, як було: регіонали на своїх місцях, поліцейські – продажні. А хлопці повертаються з підвищеним почуттям справедливості, через що мають проблеми. Мовляв, навіщо я воював, якщо тут той самий “бєспрєдєл”?

-Що особисто ви хотіли б робити після перемоги? Можливо, маєте заповітну мрію, втілити яку завадила війна?

– Що я точно зроблю після війни – це візьму місяців три відпустки й нічого не робитиму. Просто відпочиватиму, знаючи, що мене ніхто не смикатиме, не дзвонитиме. Зніметься купа відповідальності, та психологічно стане легше. Я просто хочу відпочити, провести час із дружиною і дітьми. Із глобальних планів – хочеться досадити сад удома на Закарпатті на 25 сотках, які в мене є. А потім – повертатися на роботу і працювати. Бо після війни буде ще важчий період. Треба буде втримати той рівень проукраїнської мотивації, що є в суспільстві, не дати ворогам розхитати її. Розслаблятися не варто. Мрії мріями, але ми знаємо, що робитимемо.

ДОВІДКА:

Руслан ”Комендант” КАГАНЕЦЬ, 33 роки, український військовий, командир добровольчого розвідувального батальйону ”Сонечко”. Народився 17 червня 1989-го в селі Костринська Розтока Закарпатської області. Мати – швачка, батько – шофер. Закінчив юридичний факультет Ужгородського національного університету, спеціаліст із правознавства. Проходив строкову службу в Національній гвардії. Працював інспектором внутрішньої безпеки у слідчому ізоляторі міста Ужгород. Учасник Революції гідності, де й отримав псевдо ”Комендант”. Член ”Правого сектора”. З 2014 року – боєць Добровольчого українського корпусу, командир 1-го запасного батальйону. Перебуває у другому шлюбі. Від першого є донька, від другого – син. Захоплюється садівництвом, розглядає сад як місце для релаксу. Також полюбляє ходити по гриби й у гори. До повномасштабного вторгнення жив у селі Забрідь на Закарпатті