"Спочатку товариші по підрозділу сприйняли нас із недовірою – закривали сумки, ховали гроші й речі…" - цигани на війні

128-а окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада в цьому сенсі є винятком із правила – тут служить група ромів, котрі прийшли в ЗСУ і перебувають у зоні бойових дій із перших днів російського вторгнення.

Крім етнічної приналежності, цих бійців об'єднують ще дві особливості: перша – кожен із них є багатодітним батьком, тому не підпадає під мобілізацію, друга – всі вони прийшли у військкомат і попросилися в бойову частину не після повісток, а добровільно.

– Коли ми з вісьмома товаришами прийшли в Свалявський військкомат, комісар довго не міг второпати, чого хочемо, – розповідає Михайло Титичко, позивний "Барон".

– Але як тільки зрозумів, що ми дійсно просимося в ЗСУ, швидко оформив документи й відправив нас у 128-му бригаду, в Мукачево. Там теж були, м'яко кажучи, спантеличені, дивилися на нас широко розплющеними очима й наче питали: якого біса сюди прийшли? І навіть коли через півтора тижні нас відправили в зону бойових дій, товариші по підрозділу сприйняли нас із недовірою – закривали сумки, ховали гроші й речі.

Вони жили в постійній напрузі й страху, що в них щось вкрадуть – самі зізналися мені через місяць. Але ця недовіра дуже швидко пройшла – як тільки хлопці гарно придивилися до нас, ми так здружилися, що стали наче сім'єю. Нас уже кілька разів перекидали з місця на місце, але досі зідзвонюємося з першими товаришами, постійно тримаємо контакт.

Михайло недарма має позивний "Барон". Для своєї групи ромів він беззаперечний авторитет. У Свалявському таборі, де компактно проживає близько двох тисяч ромів, є свій номінальний барон, літній уже чоловік. Але всі знають, що реальний лідер тут саме Михайло.

У "Барона" цікава біографія. Народився він у Казахстані в 1975 році (батьки виїхали туди на заробітки "метати вальки", тобто виготовляти саман). Крім нього в родині, яка жила дуже бідно, є ще шестеро братів і сестер.

Початкові класи ходив у ромську школу на околиці табору в Сваляві, а потім перейшов у загальну школу, після закінчення якої несподівано для багатьох пішов у армію на строкову службу.

– Я сам хотів служити, – пояснює Михайло. – Потрапив у 39-му десантно-штурмову бригаду, в місто Хирів на Львівщині (на основі цієї частини пізніше була створена 80-та окрема десантно-штурмова бригада – Автор). Дослужився до старшого сержанта, проходив спільні навчання з американцями, навіть стрибав із парашутом із їхнього транспортного літака "Геркулес".

Після армії Михайло вчився в юридичному коледжі в Тернополі, потім одружився й переїхав у Чехію. Там у подружжя народилося двоє дівчат, старша з яких, до речі, закінчила в Празі Карлів університет.

Згодом сім'я розпалася, Михайло повернувся на Закарпаття й одружився ще раз. Друга дружина народила трьох синів, котрим зараз 5, 7 і 8 років. Тобто як батько трьох неповнолітніх дітей Михайло взагалі не підпадає під мобілізацію.

Щоб забезпечити сім'ю, після повернення з Чехії "Барон" зайнявся бізнесом – побудував на околиці табору великий торгово-розважальний центр – приміщення на 700 квадратних метрів із магазином, рестораном, більярдною. Тут святкують весілля, хрестини та інші свята практично всі мешканці табору. Крім того, він створив і очолив ромську громадську організацію "Романі рат" (у перекладі – "Ромська кров"). Михайло в таборі – авторитет, тому до нього періодично з різними проханнями звертається влада.

– Згадують нас, коли щось потрібно, особливо перед виборами, – каже "Барон". – Кожні п'ять років цигани на кілька днів перетворюються на українців – на президентські, парламентські й місцеві вибори. А потім знову стають циганами. А поміж виборами влада постійно говорить про інтеграцію ромів у суспільство – про все й ні про що. Але це тема іншої розмови…

Як забезпеченій і самодостатній людині "Барону", здавалося б, не було сенсу йти воювати. Але він пішов.

– Я народжений і вихований у 70-ті, наслухався тоді багато про братні народи, – пояснює Михайло.
– Тому війна в 2014 для мене була як грім серед ясного неба. А коли побачив, що відбувається після 24 лютого, зрозумів, що мушу піти. Якщо не в перший, то в інший день, але мушу. Кожен мусить. Тому прийшов у табір, зібрав хлопців і спитав: "Хто зі мною?". Зголосилося ще восьмеро чоловік.

Група ромів, за винятком хіба Михайла, мала досить слабке уявлення про ЗСУ. Хлопці були впевнені, що, оскільки йдуть добровольцями, усе спорядження їм доведеться купувати самим. Тому взяли з собою гроші, а Михайло кожному від себе додав ще по 10 тисяч гривень. Коли ж у частині новобранцям видали все необхідне, ті зітхнули з полегкістю, адже гроші залишаться дружинам і дітям.

"Росіяни завжди дивилися на нас згори, хоча самі по життю – ніхто. Так було, але відтепер не буде – все!"

Усіх дев'ятьох ромів зарахували в підрозділ, що займається ремонтом пошкодженої техніки. Однак на початку війни бригада вела тяжкі оборонні бої й відчувала нестачу бійців у гірсько-штурмових піхотних підрозділах.

Тому командир прийняв рішення створити з числа ремонтників окрему бойову роту й спитав, хто піде в неї добровільно. Усі дев'ятеро ромів зголосилися й кілька місяців тримали оборону на південно-східному напрямку.

– Ми стояли в посадці, – розповідає "Барон". – Тоді ще були морози, а дерева без "зеленки", так що траншеї, окопи, бліндажі копали вночі. Нас постійно обстрілювали, бувало, й касетними боєприпасами. Одним обстрілом зруйнували кухню. Спершу всі боялися, але потім звикли, й страх поступово минув.

Ми дуже здружилися з товаришами по підрозділу. Самі завжди тримаємося разом, то українці теж іноді жартома казали: "Хочемо бути, як цигани!".Селфі з нами робили, відправляли своїм рідним і хвалилися: "Дивіться – з нами тут воює циганський барон!".

За весь цей час була тільки одна конфліктна ситуація, скоріше непорозуміння, під час якого один боєць кинув фразу: "Там цигани проти наших виступають". То я підійшов до нього й сказав: "Ми добровільно прийшли сюди захищати Україну, це наша країна. То яке ти маєш право ділити людей на чужих і своїх? Хто тут свій і хто чужий?". Конфліктна ситуація вирішилася сама по собі, ми й далі жили одним колективом.

З часом кількох ромів довелося відправити на Закарпаття в пункт постійної дислокації для лікування й реабілітації – один зламав ногу, другий "заробив" грижу, ще в трьох загострилися інші хвороби. Але четверо товаришів, що залишилися в зоні бойових дій, очікують на їхнє повернення.

Нещодавно вони купили собі позашляховик (левову частку грошей виділив Барон). Автомобіль обтягли маскувальною плівкою й почепили особливий номер – "Барон1". Власна машина в армії значно полегшує переміщення, які бувають дуже несподіваними.

– У циган є неписаний закон – не воювати, взагалі не брати зброю в руки, – каже Михайло. – Але ми не загарбники, а захищаємо свою країну, тому я не бачу тут суперечностей.

Ми творимо тут свою історію – українську і ромську. Маємо свій прапор, а по закінченні служби я візьму з собою пару речей, які зі мною з самого початку (похідне ліжко, сковорідку, щось із амуніції, яку сам купив) і влаштую невеличкий музей війни. Щоб люди знали, що Україну захищали в тому числі й роми.

Разом із Михайлом у підрозділі служать ще троє ромів, двоє з яких – його рідні брати, а один – племінник. Старшому, Василю, 41 рік, у цьому молодому віці він має чотирьох власних дітей і трьох онуків!

Усі четверо ромів мають залізні підстави закінчити службу й повернутися додому. У Михайла, Дмитра й Альберта по троє й більше неповнолітніх дітей, а Василь (його двоє з чотирьох дітей – уже повнолітні) може оформити опікунство над хворою матір'ю.

Однак вони й далі служать у бригаді і своїм прикладом роблять для інтеграції ромів у суспільство більше, ніж будь-які довгострокові програми, пріоритетні стратегії, мультиетнічні концепції.