Чому закарпатці називають деруни кремзликами - розповів дослідник із УжНУ

Якщо деруни не роблять людину щасливішою, то, кажуть, їй треба до кардіолога, щоб перевірити, чи має вона серце. Ці картопляні оладки дуже популярні в українській, білоруській, польській, чеській, словацькій, болгарській, австрійській та німецькій кухнях.
Як тільки їх не називають: на Тернопільщині – «тертюхи», на Франківщині – «пляцки», «терті пляцки», «бульбаниками» їх охрестили на близькій до Білорусі Житормищині, «бараболяники» – в Черкасах, на Волині – «беци». У нас на Закарпатті оладки з сирої картоплі мають чи не найбільше назв. Залежно від району та національностей, вони можуть бути «кремзликами», «кийзликами», «гуглями», «рисилованиками»… І незмінно є однією з найулюбленіших наших страв.

Читайте також:
Закарпатська блогерка з гумором показала "суботу в селі" (ВІДЕО)


Звідки ж прийшла до нас ця картопляна смакота? Не секрет, що першими почали споживати й вирощувати картоплю в Південній Америці корінні перуанці приблизно 14 тис. років тому. Її навіть вважали священною рослиною. Популярність овоча на території Європи почалася з книжки Педро де Сьєса де Леона «Хроніка Перу», яка побачила світ у середині XVI ст. У ній автор описав властивості картоплі, розповів, як її вирощувати та готувати. Саме де Леон привіз першу картоплю в Італію, звідки вона й поширилася по всій території Європи. Примітно, що спочатку європейці не використовували картоплю як поживну рослину. Вони засаджували нею клумби й носили її квіти у волоссі. На території України й сусідніх держав картопля з’явилася в XVII ст. і з часом стала овочем номер один. Уперше рецепт дерунів оприлюднив у 1830 році польський шеф-кухар Ян Шитлер. Відомо, що він запозичив і трохи вдосконалив рецепт німецьких картопляних оладок.
А от про походження назви «кремзлики» цікаво розповів на своїй сторінці у фейсбуці доцент УжНУ Павло Худіш. Він припускає, що ця назва трансформувалася з латинської vermiculos, і описує, як це могло відбуватися.
Дві тисячі років тому се­ред жителів Римської імперії популярною була страва vermiculos (маленькі черв’яки). Рецепт цих тонких смужок із тіста, смажених у олії та вкритих медом, міститься в єдиній збереженій кулінарній книзі часів пізнього Риму – «Апіцієвий корпус», хоча напівлегендарний античний гурман Марк Гавій Апіцій, імовірно, жодного стосунку до цього кулінарного трактату на вульгарній латині не має.
У часи пізнього Середньовіччя саме vermiculos стали предками італійських vermicelli – довгих тонких макаронів. У той же час італійські єврейські купці та іммігранти привозять vermiculos на територію Рейнланду, адже саме там, на заході нинішньої Німеччини, був один із найзначніших центрів проживання європейських євреїв-ашкеназі. Численні згадки про смажені та политі медом смужки з тіста vermesel, які їли під час святкової вечері в п’ятницю на шабат, знаходимо у творах середньовічних франко-німецьких рабинів. А до XV століття ця назва перетворюється на frimsel та grimsel і означає вже оладки та млинці з тіста.
Перша американська єврейська кулінарна книжка, видана Естер Леві у 1871 році, містить рецепт Grimslech – млинців, які смажили на свято Песах із тіста для маци. Коли страва досягла східної Європи, вона перетворилася на chremsel (хремзел), а зменшувальний суфікс -lach із мови ідиш було додано, щоб вказати на множину (chremslach, хремзлах).
Невдовзі після поширення у Старому світі картоплі, chremslach почали смажити вже не тільки з тіста. Очевидно, що саме у ХІХ ст., разом із масовою імміграцію євреїв на Закарпаття, хремзлах (чи кремзлики) потрапляють і в наш край. Саме тоді картопля стає доступною та популярною в карпатських широтах.
Отже, наступного разу, коли будете готувати чи замовляти кремзлики, згадайте про римсько-італійсько-єврейську історію назви цієї смачної страви, підсумовує Павло Худіш.