Головний хірург Закарпаття: Василь Русин – сенс мого життя допомагати людям

Сьогодні, 26 вересня, відзначає славний ювілей відомий далеко за межами Закарпаття краянин. Лікар-хірург від Бога, який зцілив тисячі людей. Заслужений лікар України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Доктор медичних наук, професор, головний хірург Закарпаття. Учитель і наставник цілої плеяди закарпатських лікарів-хірургів, серед яких півтора десятка докторів і півсотні кандидатів наук. Людина енциклопедичних знань в галузі медицини, історії, мистецтва, природознавства тощо. Василеві РУСИНУ-75.

-Василю Івановичу, передовсім прийміть наші щирі вітання з нагоди 75-річчя. Живіть сто літ у доброму здоров’ї, далі рятуйте людей!

-Щиро дякую за добрі слова вітання!

-Попри поважний вік, знаю, ви і далі працюєте. Щодня о 7.30 ранку ви вже не роботі в обласному онкодиспансері, далі – на кафедрі хірургічних хвороб медфаку УжНУ в обласній клінічній лікарні ім.Андрія Новака. Досі оперуєте пацієнтів чи вже лиш асистуєте на операціях молодшим колегам?

-Справжній хірург той, хто вміє вчасно зупинитися, Слід зважити всі ризики, аби своїми руками не нашкодити пацієнтові. Нині я оперую менше, а от зі своїми численними учнями, а також з молодими хірургами радо ділюсь всім, що вмію сам. Ділюсь набутим досвідом, бо так і зі мною свого часу ділилися мої вчителі.

-Скільки років свого життя ви віддали хірургії? Чи можна підрахувати, скільки провели за цей час операцій і скількох людей порятували? І чи пам’ятаєте свою першу операцію?

-У практичній хірургії я з 1973 року, відколи закінчив медфак Ужгородського університету. За ці роки здійснив близько 25 тисяч операцій, десь 400-450 в рік. Хвала Богу, ніхто з моїх пацієнтів не помирав на операційному столі… Першу ж операцію, мабуть, тепер уже й не пригадаю, давно то було… Вже на п’ятому курсі медфаку мені дозволили здійснити самостійне оперативне втручання. Здається, то була операція на апендицит.

-А з чого все починалося? Під чиїм впливом ви обрали медицину та хірургію зокрема ?

-У нашій родині лікарів не було. Мабуть, я став хірургом під впливом трагічної події. У мене на очах в муках помирав від раку мій улюблений дід Андрій, мамин батько, в якого я в дитинстві практично жив і виховувався… Коли дідуся перед смертю оперували в обласній лікарні, то я, 12-річний дітвак, видерся на дерево навпроти операційної палати й спостерігав за операцією, просячи в Бога зцілення. Однак чуда не сталося…Під впливом дідової тяжкої смерті я й вирішив, що сам мушу стати лікарем, аби рятувати людей…

-Як хірург ви склалися далеко від рідного Закарпаття – аж у далекому Сибіру, у вузловій лікарні в іркутському містечку Тайшет на будівництві Байкало-Амурської магістралі. Як це вас занесло до Сибіру?

-Після закінчення медфаку для мене не знайшлося в цілому Закарпатті роботи хірурга, а бути іншим лікарем я не хотів. Сказали лиш, що є потреба в хірургах аж у сибірському Тайшеті, де будують БАМ. Я й поїхав за тисячі кілометрів від рідної домівки. До речі, ніколи про це не шкодував. В лікарні Іркутська пройшов інтернатуру, а далі чотири роки відпрацював у вузловій лікарні 35-тисячного містечка Тайшет із численними таборами, зеками та вертухаями… Там, під керівництвом талановитих хірургів з усього Союзу, я навчився робити такі складні операції, за які на той час на Закарпатті не бралися навіть світила хірургії. У віці 24 роки я став завідуючим хірургічним відділення міської лікарні на майже сотню ліжко-місць. За потреби міг бути й нейрохірургом, і травматологом-ортопедом, і окулістом, і анестезіологом… Робив те, що вимагалося, набираючись відповідних фахових знань, що мені дуже допомогло в подальшій роботі.

-Як склалася ваша подальша хірургічна кар’єра після повернення додому?

-Я відчував, що до набутих практичних знань мені потрібна й наукова база, тож вирішив вчитися. Приїхав поступати в аспірантуру до Києва в інститути Амосова та Шалімова. Однак туди мене не взяли, бо не мав київської прописки… Зате мене радо взяли, навіть без московської прописки, в Московський інститут серцево-судинної хірургії ім.О.Бакулєва. Був то 1977 рік. Там я захистив у 80-му спершу кандидатську, а в 1990 році й докторську дисертації. Міг там і залишитися, навіть очолити в перспективі цей інститут, але тягнуло додому…
Вдома в Ужгороді, однак, місця мені як хірургу та вже кандидату медичних наук чомусь знову не знайшлося… Пішов працювати в хірургічне відділення Рахівської районної лікарні, яке відтак очолив. У 1987 році я повернувся в Ужгород і почав працювати на медфаці в університеті. Починав асистентом, а в 1998 році очолив кафедру госпітальної хірургії. Через два роки мене обрали деканом медичного факультету. А з 2004 по 2005 рр. я став ректором Ужгородського національного університету. І весь цей час я не полишав практичну хірургію – оперував в обласній лікарні.

-Скільки за ці роки ви підготували учнів, кого саме?
-Я весь час допомагаю талановитій молоді. Навіть коли в Москві працював, то перетягнув туди більше десятка наших молодих хірургів, які зробили там непогану кар’єру.
За мого сприяння було захищено 16 докторських і 57 кандидатських дисертацій. Серед найвідоміших моїх учнів – доктори наук Степан Чобей, Степан Філіп, Костянтин Румянцев та багато інших.

-А кого вважаєте своїми вчителями?

-Знаєте, вчитель не той, у кого ти вчишся, а той, на кого ти хочеш бути схожий. Своїми учителями та наставниками я вважаю академіків В.Бураковського, А.Покровського (Москва) і, безперечно, нашого академіка Олександра Шалімова.

-Знаю, що вашими стопами пішли й сини…

-Так, я горджуся тим, що двоє з моїх трьох синів стали хірургами. Старший, Андрій, нині головний лікар Закарпатського обласного онкодиспансеру. Молодший, Василь – судинний хірург, теж працює в онкодиспансері. Середній, Іван, обрав банкірську справу, нині працює за кордоном, в Угорщині. Маю 7 внуків, серед яких, сподіваюся, теж будуть колись медики. Василів син, теж Василь, нині навчається на медика в Європі.

-Тепер, у зрілому віці, на пенсії, ви маєте більше часу на свої численні хобі. Серед них, мабуть, найбільші – рибалка та полювання, мисливські собаки… А ще, знаю, ви колекціонуєте твори живопису. Картини яких закарпатських класиків маєте в колекції?

-Найкращим відпочинком для мене є природа. Люблю посидіти з вудочкою, у сезон полювання – походити лісом чи полем з рушницею. І не обов’язково щось спіймати чи вполювати, головне сам процес. А яке полювання без хорошого мисливського собаки?! Моя улюблена порода – дратхаар (жорсткошерста німецька лягава). Тримаю їх уже років з двадцять, тепер маю красеня кобеля рідкісної для цієї породи чорної масті та «класичну» дівчинку. Обоє вони чудово працюють на полюванні.
Щодо колекціонування творів живопису, то цим займався ще мій батько. Мабуть, від нього це передалося й мені. Однак у моїй колекції більше спеціалізованої літератури, ніж творів живопису.

-Знаю, що ви багато читаєте, цікавитесь історією, літературою, мистецтвом і навіть пишете вірші…

-Ну, віршів не пишу, хіба що пробую перекладати з інших мов на українську. До слова, знаю угорську, чеську, словацьку мови. А читаю справді багато – історичну класику, художню літературу, словом усе, залежно від настрою.

-Знаю, що ви великий поціновувач крилатих висловів, навіть власні маєте… Який ваш улюблений афоризм?

-Якщо ти хочеш, але не можеш – значить, ти просто погано хочеш… Якби ми вчились на своїх помилках і не повторювали їх – то ніколи б не закохувалися… Вчитель не той, у кого ти вчишся, а на кого хочеш бути схожий… У Бога не можна вірити або не вірити. Його можна лише пізнати, і то частково… Старість – це коли ти ще любиш життя, а воно тебе вже ні… Якщо порада хороша, то не важливо, хто тобі її дав… Як би ти не старався – від минулого не втечеш… Не мстять тільки боягузи, мстять відразу тільки дурні… Гордий - це добре, дурний – це погано… Людина не може поважати інших, якщо не поважає себе… Існує річ, страшніша за смерть – народитися, щоб потім стати мерзотником… Справжній чоловік настільки сильний, наскільки це потрібно жінці, яка поруч з ним… Люди брешуть. Частіше собі, ніж іншим. А іншим брешуть частіше, ніж кажуть правду. Але доля не бреше…

-Що, по-вашому, найголовніше в житті?

-Чесність і порядність. Чесність, передовсім, у сенсі власного сумління. Важливо бути чесним самим із собою. Порядність же важлива в стосунках з людьми. Важливо бути порядним у своїх вчинках, аби про тебе залишилися хороші спогади в людей, з якими ти спілкувався.

-Ви щаслива людина?

-Так, я щасливий, і щодня дякую за це Богу!

-Який сенс вашого життя і який ваш найбільший здобуток за ці 75 літ?

-Сенс мого життя – допомагати людям. А найбільший здобуток у житті – це моя родина, діти та внуки, і мої друзі…

Розмову вів Володимир ПАВЛЮХ