Студентка з Закарпаття розповіла, як проходила стажування в Німеччині

Що таке «вдома» у німців, яке їхнє ставлення до їжі й особистого простору людини, як студенти вчаться, складають іспити й чому стукають долонею по столу після пари – про все це й набагато більше у розповіді студентки кафедри німецької філології, яка повернулася зі стажування в Університеті Кобленц-Ландау.

Вже 27 років триває співпраця факультету іноземної філології УжНУ й товариства «Україна-Пфальц», завдяки якій студенти кафедри німецької філології мають змогу пройти семестрове навчання у німецькому Університеті Кобленц-Ландау (м. Ландау, фед. земля Райланд-Пфальц). Цьогоріч побувати в Німеччині мала нагоду третьокурсниця Наталія Шпраха.

За чашкою кави дівчина розповідає, що зовсім не хвилювалася перед поїздкою, чекала нетерпляче. І очікування виправдалися. Тож про щасливий шанс, враження від навчання і німців – з перших уст.

Удача
– Поїхати в Німеччину на навчання мені й ще одній студентці запропонувала завідувачка кафедри німецької філології Ольга Гвоздяк. Я страшенно зраділа такій можливості: минулого року їздила з сестрою туди на роботу, і мені сподобалося, хотілося знову пожити у німецькомовному середовищі. Правда, тато спочатку був проти: як це я буду пів року так далеко від дому ? Та я наполягла на своєму і погодилася на пропозицію. А оскільки зголосилася перша, то й поїхала саме я. Удача, одне слово.

У Ландау – 40-тисячному зеленому, затишному містечку – представники Університету мене підселили у квартиру до німецьких студенток. А трьох студенток з Полтави та Одеси, з якими ми приїхали, – в університетський гуртожиток. Спочатку було трохи не по собі, що лишаюся сама, але потім зрозуміла: мені пощастило більше, бо буду і в побуті спілкуватися німецькою, а дівчата жили з українсько- і російськомовними студентами німецького вишу. Через пандемію ми були змушені відсидіти 14-денний карантин, тож продукти нам приносили менторки – старшокурсниці, які допомагали з документами, оформленням страхування, банківських карток тощо. Трохи прогулятися по вулиці я могла, але цей карантин дався важко.

Дівчата-німкені прийняли добре. Спочатку, звичайно, придивлялися, але потім ми здружилися. Спілкуємося й нині.

Що стосується матеріального забезпечення, то учасники програми отримують стипендію від Товариства у розмірі 870 євро у місяць, яка покриває житло, харчування і медичну страховку.

Загалом я адаптувалася дуже легко, навіть сама здивувалася. У німецькомовному середовищі мені комфортно: часто ловила себе на думці, що говорю краще, ніж на парах, і перекладаю собі швидше.

Університет по-німецьки: головне реєстрація і самостійність

Університет Кобленц-Ландау – красива будівля з різнокольоровими корпусами і величезною 3-поверховою бібліотекою, у якій можна загубитися, що ми, студенти-українці, спершу і зробили. Проте бували ми в університеті нечасто – вчилися дистанційно. Якщо чесно, мене засмутило, що через пандемію були змушені вчитися онлайн. Я сподівалася на живий формат.

У німців організація навчального процесу має особливість: все відбувається через реєстрацію. На студента чекає створений на інтернет-платформі Університету електронний кабінет, який треба налаштувати під себе. Відтак ти повинен обрати і зареєструватися на предмети, які хочеш вивчати, інколи є можливість вибрати навіть викладача. Щоб скласти іспит, доведеться теж спочатку на нього зареєструватися. Інакше – недопуск і складатимеш вже лише наступного семестру, попередньо зареєструвавшись.

Мені спочатку було дуже складно розібратися з цими реєстраціями. Допомагала менторка: телефоном вона пояснювала, куди натискати для реєстрації, як вибрати те, що мені треба. Наприклад, у нас предмет називається історія української літератури, а у них це модуль 1 чи 2, 3. У моїй же реальності модуль – це взагалі контрольна робота. Одне слово, спочатку складно. Також ми, іноземні студенти, повинні повідомляти особисто електронною поштою викладачів, що складатимемо в них іспити.

Щодо пар, то в особисті кабінети нам розміщували лекції – презентації у супроводі голосу викладача – та завдання. Були предмети, презентації з яких видалялися через тиждень: щоб студенти не могли поширювати надану їм інформацію іншим. На іспитах ми виконували такі ж завдання, як і німецькі студенти. Скажу, це було непросто, адже для нас мова нерідна, тому виконання завдань вимагало великої уважності, вдумування і концентрації.

Манера викладання у німців зовсім не така, як у нас. Там викладач просто дає матеріал, не акцентуючи на основному, так би мовити, не розжовуючи. Студент сам повинен розібратися, вникнути, виокремити для себе основне, знаходити потрібну інформацію у бібліотеці, Інтернеті. У цьому основна відмінність між українським і німецьким навчальним процесами. Німецькі студенти більш самостійні: саме від їхнього вміння самостійно вчитися, самоконтролю залежить результат на іспиті, а відтак і всього навчання. Деякі викладачі разом із завданнями до певної теми відразу розміщували і відповіді на них. Так, студент міг ними скористатися, але який сенс? Якщо він самостійно повністю не опрацює тему, не зрозуміє її, то на іспиті буде безпомічний. Суть у тому, щоб реально розбиратися, а не просто завчити.

Взаємини між викладачами й студентами у німців винятково ділові, на дистанції. Якщо тобі щось потрібно, то ти можеш написати на офіційну пошту лектора. Ніяких телефонних дзвінків, месенджерів. Спочатку це трохи дивувало, бо у нас стосунки більш довірливі, теплі, можна про щось поговорити і крім навчання. Там так не заведено. І ще, мені здається, є більша довіра до студентів. Можливо, це пов’язано з тим, що в університет вступають не в 17.

Вища освіта – за гроші, а взагалі – необов’язкова.


Мати вищу освіту у Німеччині геть необов’язково і не з розряду модно. Значна кількість школярів після 9-го класу вступає у коледжі, технікуми тощо. Здобуває професію і без проблем знаходить роботу.

Випускники 12 класу (до речі, німці йдуть до школи переважно у 5 років, а закінчують у 18–19) дуже часто беруть так званий соціальний рік – реєструються у волонтерських організаціях і займаються соціально корисними проєктами як удома, так і за кордоном. Якщо є бажання, можуть його продовжити на ще один. Хтось іде працювати. Таким чином мають час визначитися з майбутнім фахом. Взагалі вступають у виші після двадцяти. Мої дівчата-німкені дуже дивувалися, що я у 19 років уже на третьому курсі.


Вся вища освіта у Німеччині платна. Дівчата, з якими я жила, платили 170 євро за семестр. Вважають, що це дуже дорого. Зважаючи на наші реалії, можу посперечатися . Батькам як підтримку держава дає кредит на навчання дітей, який потрібно повернути після закінчення вишу. Очевидно, тому до вступу у ЗВО підходять відповідально. Вища освіта, особливо магістратура, дає можливість випускникові претендувати на добре оплачувану роботу, кар’єру. Тож вона цінується.

Оскільки студенти не мають стипендії, то й до оцінок ставляться дуже спокійно. Їм достатньо одержати мінімальний бал – трійку. У цьому вони більш розслаблені, ніж українці.

Мені дуже сподобалося, що німецькі студенти самі можуть вирішувати, коли складатимуть той чи той іспит. Наприклад, за 3 роки (бакалаврат) мені треба скласти 10 предметів. Я можу скласти їх за один семестр, а можу розділити на 3 роки. Відповідальність за навчання лежить винятково на мені. До речі, їх не відраховують. Студенти самі забирають документи, якщо не можуть скласти якийсь іспит або навчання дається дуже важко. Також у них нема сталих груп, бо на курс приходять ті, хто на нього записався. Ось цей момент мені не до душі.

Певні курси у них бувають лише лекційні. Не всі й закінчуються іспитами, на деякі треба написати реферат – щось схоже на нашу курсову. З 1-го курсу вони йдуть на практику. Хоча дівчата, з якими я жила, скаржилися, що практичних навичок їм не вистачає, а теорії дають багато. Ну це з чим порівнювати. У нас, наприклад, філологи йдуть на педагогічну практику лише на 4 курсі. Також, як на мене, красномовним є той факт, що у Німеччині майбутні педагоги, навчаючись (причому з 1-го курсу), запросто влаштовуються на роботу в школу – стають асистентами вчителів. Їм виділяють мінімум годин, за які отримують зарплату. Мають практику, зарплатню, а відтак і постійне місце роботи.

А ще німецькі студенти розповіли про цікаву традицію: наприкінці пари вони стукають долонею по парті – так дякують лектору за заняття.

Перебування в Німеччині змінило моє ставлення до … їжі. Як порівняти з ними, у нас це просто культ. Для німців їжа – це лише засіб фізичного виживання. На неї не витрачають багато часу і грошей, готують щось легке, вкрай просте (каші, овочі). У нас для гостей дуже щедрі застілля, а там – трохи картоплі, салату якогось, можливо, щось солодке. І річ тут не в скупості, хоч німці й дуже ощадливі, а в тому, що вони на цьому не акцентують. На 3 дні вперед ніхто не наварює. Німці щиро не розуміють, нащо на цей аспект життя витрачати стільки часу, який можна використати на власні інтереси. Такий-от легкий підхід до побуту.

Я, до речі, готувала своїм дівчатам мамалигу – їм сподобалося. А по приїзді додому почала менше їсти. Думаю, і справді: нащо стільки готувати? Краще піду прогуляюся.

Німці різного віку обожнюють прогулянки, особливо велосипедні (улюблений вид транспорту). Цьому присвячують майже весь вільний час. Люблять подорожувати, тому відпустка для них – це святе. І, напевно, найбільша стаття витрат. До речі, у кафе кожен платить сам за себе, навіть якщо йдете на каву/обід з другом, чоловіком. Теж було трохи незвично, адже наші хлопці запросто пригощають дівчат.

Вони досить дружелюбні. Коли бачать, що перед ними іноземець, відразу переходять на англійську, намагаються допомогти, якщо є потреба. Також дуже законослухняні. Це було особливо видно під час карантинних обмежень. Якщо сказано ходити по двоє, то так і буде. Побачать більшу групу – можуть і в поліцію зателефонувати.

Що стосується молоді, то, наприклад, дівчата майже не фарбуються і поняття модно-немодно у них нема – всі одягаються, як зручно. Також вони відособлені від батьків: навчаючись і винаймаючи житло, для них «вдома» і «у батьків» не одне й те саме. Мене іноді перепитували, що маю на увазі, коли кажу «вдома». У нашій культурі не так, ми більше прив’язані до своїх рідних. Знайома німкеня розповідала, що вона з батьками, бабцею і дідусем живуть в одному будинку. Але бачаться з бабусею рідко, лише коли та про щось попросить або запросить їх до себе у гості. Розумієте, в одному дворі-будинку – і в гості?! Для мене це було ну дуже дивно.

Особливо мені сподобалося в німцях, що в них не заведено лізти в чужі справи. Вони не люблять обговорювати інших. Мої дівчата розповідали кожна про себе, але ніколи між собою не обговорювали спільних знайомих. Німці поважають особистий простір іншої людини, її точку зору. Тому, напевно, внутрішньо вони більше вільні за нас: кожен живе, як уміє, робить, виходячи зі своїх потреб, і ніхто в це не втручається. Ось це справді круто. Бо ти можеш бути самим собою.

Мені дуже пощастило, що я жила з німкенями, бо мала, крім мовної практики, можливість зблизька побачити, як вони живуть, дивляться на світ. Звикнувши одна до одної, ми завели традицію разом вечеряти. А ще багато гуляли. Дівчата показували мені місто, їздили велосипедами й на виноградники за його межами – улюблене місце відпочинку містян. Там дуже гарно.

А під час Чемпіонату Європи з футболу у нас прямо перед вікнами була фанзона, тож ми сідали на підвіконня й дивилися футбол. Класно було.

Перебуваючи у Німеччині, я й подорожувала. Побувала у Гейдельберзі, Баден-Бадені, Кельні, Дюссельдорфі, Гамбурзі, Берліні, австрійському Зальцбурзі, Гельштатті, французькому Стразбурзі, швейцарському Базелі. Від побаченого й емоцій просто перехоплює дух! Альпи – це прекрасно, не сумнівайтеся .

Дуже рада і вдячна, що мені випав шанс поїхати на це стажування. Я не тільки значно поліпшила рівень володіння німецькою, а й розширила кругозір, побачила, як живуть інші. Мені сподобалося, що їхні студенти більш внутрішньо розслаблені, насолоджуються кожним днем, мають час подумати, чого хочуть, а всяку вільну хвилину використовують для того, щоб просто ЖИТИ. Хай як дивно це, може, звучить.

Жити за кордоном мені сподобалося. Хоча дуже скучила за рідними. Моє «дома» поки що все-таки поряд з ними. Чи хотіла б переїхати назовсім? Ще не знаю, не впевнена. Але отак на стажування – з превеликим задоволенням!

P.S. Щиру подяку за допомогу, підтримку, супровід упродовж навчання висловлюю великому другу кафедри німецької філології пану Руді Йоб та його дружині, членам товариства «Україна-Пфальц», керівництву Університету Кобленц-Ландау та очільниці міжнародного відділу кампусу Ландау пані Ютті Бон.

Галина Кришінець для Медіацентру УжНУ