Будь така велична, як паска пшенична: про великодні звичаї закарпатців

Приходить весна, і довкола все зеленіє-розцвітає. Ніби з довгої зимової сплячки пробуджується природа. А разом із нею й людська душа – оновлюється, очищається, святкуючи найдавніше та найбільше християнське свято – Воскресіння Христове.
З давніх-давен до Великодня готувалися заздалегідь і довго, адже це «свято свят і торжество торжеств». У різних куточках нашого мальовничого краю де-не-де ще навіть збереглися давні великодні традиції та звичаї. Про деякі з них та як готувалися й відзначали Пасху, зокрема в хустському Березові, для нас пригадала 85-річна мешканка села, поціновувачка народної творчості Марія Росоха.

«Усім відомо, що Великдень – це свято подвижне, його святкують у різні числа. Однак завжди чекають з нетерпінням й особливим приготуванням. Протягом семи тижнів християни постять, частіше відвідують церкву, сповідаються, просять прощення за гріхи.

У Страсний або Чистий четвер віруючі йдуть до церкви і слухають «страсті» – розповіді про страждання Христа. Під час богослужіння запалюють свічки, ходять навколо церкви. Священник несе на плечах плащаницю, а потім розкладає її посеред церкви. Свічки забирають з собою й намагаються донести до хати, щоб не згас вогник. Страсну свічку зберігають як оберіг. Часто в народі готували й так звану четвергову сіль. Її загортали в ганчірку. Вважалося, що ця сіль рятує від болю в шлунку, добра давати коровам і вівцям.

Паски можна було пекти тільки в четвер і суботу. Оскільки родини були багатодітними, то й випікалося немало. Увечері в четвер або ж у п’ятницю жінка набирала 10 кілограмів муки в дерев’яне корито, робила причину, яка кисла до півночі. Опівночі замішувала тісто, а ранком закладала в піч 5–7 пасок – щоб вистачило для всієї сім’ї. Кожна господиня старалася спекти гарну смачну паску, звідси, напевно, і пішов відомий вислів: «Будь така велична, як паска пшенична!» І головне, щоб не тріснула, бо існувало повір’я: «Яка вийде паска, такий буде і рік». А ще, що цікаво, коли паску саджали в піч, то вхідні двері обов’язково мали бути зачинені.

У Чистий четвер господарі також добротно прибирали в хаті та на обійсті, бо далі Страсна п’ятниця – день жалоби, коли не можна поратися по господарству.

У страсний тиждень з четверга до півночі в суботу не дзвонили, а молотками калатали, чим запрошували до церкви на годину перед північчю, – продовжує розповідь пані Марія. – Як давно, так і в наші часи опівночі священник з людом тричі обходять довкола церкви, співаючи «Воскресіння твоє, Христе Спасе, ангели оспівують на небесах… Христос Воскресе». А з дзвіниці калатають і дзвонять. Хресний хід зупиняється перед дверима храму, наче біля гробу Христового. І священник, мов ангел, виголошує радісно: «Христос воскресе із мертвих, смертию смерть поправ і сущим во гробі живот даровав». Перехрестивши, настоятель відчиняє двері храму. Люди заходять у церкву, співаючи «Воскресіння Христове».

На знак прощення заради воскресіння християни вітаються з першого дня свята до Вознесіння: «Христос Воскрес!», відповідаючи «Воістину Воскрес!»
До речі, тепер паску несуть святити в корзинах, а раніше, бувало, – у саквах або торбах. У корзину кладуть паску, м’ясо (шовдирь), сир, масло, яйця й обов’язково часник і сіль, які давали худобі, щоб та була здорова. У народі побутувало повір’я: якщо свячене яйце закопати в землю – буде великий урожай.

Посвятивши паску, люди наввипередки бігли додому, особливо дівчата. Адже знову-таки існувало повір’я: котра з дівчат першою добіжить додому з паскою, та скоро вийде заміж.

Під дверима в хаті завжди був простелений вишиваний рушник, через який першими переступали господарі дому. Корзину клали посеред столу на рушник чи вишивану скатертину. Спочатку господарі молилися, а потім уже їли свячене.

Після сніданку розходилися: хтось дарувати своїм похресникам писанки, а дівчата з хлопцями – гратися біля церкви в різні ігри. Дуже поширеною була гра «Котик»: молоді люди стають у коло, дівчина котиком (гілкою верби) жене хлопця навколо, поки він не стане третім біля якоїсь пари, третій же виходить і, взявши котика, у свою чергу, доганяє дівчину. Молодші хлопчики сідали на мур, що біля церкви, і грали на сопілках, власноруч зроблених з верби чи бузини.

Понеділок, другий день Великодня, – поливальний. Хлопці приходили й поливали парфумами всіх жінок та дівчат у хаті. Багаті використовували дорожчі парфуми, а бідні – одеколон або ж воду. У відповідь господині давали поливальникам гостинці. Ця традиція існує й сьогодні.

Вівторок, третій день Великодня, – висвятки. Цього дня хлопці й дівчата парами чи групами ходили селом з котиками або квітами, промовляючи: «Не я б’ю, а верба б’є, відбиває Великдень», а також гралися біля церкви до самого вечора. Коли ж кури сідали в курнику, кожна дівчина мала вже прийти додому. Якщо запізнилася, то була покарана батьками, а нерідко й осуджена сусідами. Існувала ще одна цікава традиція: у великодню суботу хлопець прибивав до воріт своєї коханої молоду берізку – це був сигнал, що дівчина вже має коханого».

Загалом у народі завжди побутувало багато великодніх повір’їв та звичаїв, однак майже всі вони були пов’язані з возвеличенням життя, перемоги над смертю, бо ж Великдень – то день чудес, що дарує нам віру й надію на вічне життя.

Богдана КЛЕКНЕР для Карпатського Об'єктива