Кавування по-закарпатськи у ветеранській кав’ярні Gato: історія Михайла Кузьми “D2”

Спецпроєкт про ветеранську кав'ярню в Ужгороді
– Чесно? Навесні 2022 року я думав, що ми «мінуснемося» ще коли билися за Ірпінь, і все дуже швидко закінчиться. Так само, коли заїхали на Авдіївку: думали, що вона впаде за 2 тижні. Натомість тримали її 5 місяців, знищили кілька російських бригад – вони заходили, ми їх «розмотували», і так безперервно… Тому зараз, коли говорять: «Що ж це буде, все пропало, а он Трамп сказав»… Для мене нічого не змінилося: я виграв 3 роки життя. Й Україна весь цей час, всі ці 3 роки, живе і воює, – каже Михайло «D2», готуючи каву за стійкою своєї затишної невеличкої кав’ярні Gato в центрі Ужгорода.

D2 – позивний бойового пілота дронів, ветерана-добровольця Михайла Кузьми. А ще D2 – це сталь високої стійкості, що використовується для виготовлення ножів. Саме це заняття до війни було одним із хобі Михайла – звідси й позивний.

Gato Coffe Varosh 30
Михайло “D2”

Під цим псевдо Михайло від початку повномасштабної війни бився спершу у лавах тероборони за Ірпінь. Відтак вступив до лав 47 окремої механізованої бригади «Магура». А повернувшись торік додому – започаткував власну справу, «сакральну» для кожного закарпатця.

– Чому кав’ярня і кава? Під час боїв на Запорізькому напрямку ми тримали позицію під Роботиним. Наші хлопці постійно атакували, ми здійснювали вильоти. А коли росіяни пішли у контратаку, ми не змогли вчасно евакуюватися. Поки чекали на евакуацію, вирішили заварити каву на примусі. І якраз в цей момент по позиції почало безперервно прилітати. Ми одразу попадали в окопчик, я лежу і думаю: куди б я хотів зараз перенестися, якби був телепорт? Від вибухів розлив каву на себе, довкола стояв міцний кавовий запах. От і подумав, що хотів би перенестися в Ужгород варити каву, – згадує Михайло.




… В Ірпінь ми виїхали з Києва, майже всі на своїх авто, не було жодного позашляховика. При під’їзді колони до понтонної переправи почали грузнути: там не ґрунт, а піщана земля. Частина групи проскочила переправу, а ми лишилися на іншій стороні. І ось хлопці з того боку їдуть, а за ними слідом міни лягають – дорога була добре пристріляна росіянами. Якби вся колона тоді переправилася, ми б всі там назавжди й лишилися…



… В Ірпіні ми віддавали свої консерви та крупи місцевим, які залишилися в місті. Через це в якийсь момент і самим вже не вистачало харчів, то хлопці знайшли у якомусь дворі картоплю й так раділи, коли її смажили. Місцеві поліціянти попередили: якщо бачите, що магазин якийсь «вскритий», можете заходити, брати продукти. Але якщо крамниця закрита, запечатана – зупиняйте й затримуйте. Мародерство дуже жорстко каралося.

… Один із місцевих пияків пропонував нам патрони російські обміняти на горілку. Розповідав про місцевого хлопця з ТрО, якого схопили росіяни. Місцеві говорили, наче його й відпустили. Але ми згодом знайшли закатованого цивільного у підвалі місцевої лікарні: спершу стяжки пластмасові закривавлені, а потім власне тіло…

… Ще коли їхали облаштовувати позицію, зустріли на дорозі лайку. За кілька днів проїжджаємо там знову, а вона на тому ж місці сидить. Забрали з собою: собака так слухняно застрибнув в авто, наче для нього це звична справа. Приїхали на вулицю, де квартирували, а пес вистрибнув – і спокійно зайшов у ворота сусіднього двору: ми її прямо додому привезли. Взагалі тварин, собак покинутих багато було. Вони стільки страшного там пережили, бідні…


Кав’ярня Gato працює в Ужгороді трохи більше як місяць, але вже має своїх постійних відвідувачів – переважно це викладачі та студенти сусіднього музичного коледжу, друзі, знайомі та побратими Михайла. Gato в перекладі означає кіт, назву закладу її власник дав на честь чорного відважного кота Проші, який колись, разом з парою собак і трійкою інших котів жив у родині Михайла.

Час до часу Проша йшов гуляти на кілька днів і щоразу повертався з «бойовими відзнаками» після бійок. Про своє повернення заявляв завчасно голосним вимогливим нявчанням ще на підході додому, по-господарськи заходив у будинок, спустошував миску з кормом, застрибував на диван і… перетворювався на ласкавого ніжного муркотуна.

– Отак і наші військові: вдома – найдобріші люди, але зачепиш, і будемо битися за своє затято. Нестримні штурмовики – хижаки на фронті, яким вдома треба лише багато ласки й доброго сну, – усміхається Михайло.



Сам він має кілька десятків підтверджених уражень, каже: помстився за кожного полеглого побратима. Та й загалом екіпаж, з яким працював пілот, забезпечував ефективну прицільну роботу по ворогу – тисячі вильотів і сотні зліквідованих окупантів.

– У нас робота була супер ефективна, але були й ще крутіші екіпажі: один із пілотів бригади має звання Героя України. Нищити ворога для нас було привілеєм, а не покаранням. Ми постійно ризикували, але знали, чому ми це робимо. І цей ризик завжди був виправдний, – згадує Михайло свою службу у «Магурі».



Коли в Роботиному саме йшли бойові дії, ми забезпечували прикриття хлопцям з посадки. По нас тоді і КАБами били, і газом труїли: у мене у формі 100 (первина медична картка – ред.) так і написано: отруєння невідомою речовиною. Росіяни закидали нас якоюсь гидотою: очі пекли, дихати було важко. До нас приходили РХБ-зешники (спеціалісти підрозділів радіаційного, хімічного та біологічного захисту ЗСУ – ред.) для перевірки, ми їздили на флюорографію дивитися легені. Було незрозуміло, що то за штука: наче сльозогінно-дратівливої дії, але така важка, що буквально затікала в окопи. Нас тоді врятувало, що бліндаж був розгалужений, а проходи були перекриті щільними ковдрами.

Затим нас крили касетками (касетні снаряди – ред.), ще й скинули 2 КАБи. Таке відчуття, наче окоп зрушили з місця: струснули й поклали назад. Ми потім знайшли один нерозірваний КАБ за 30 метрів від окопу.



Чорно-біла війна і найсмачніша кава на позиціях
…Війна не визнає кольорів і відтінків, розмежовуючи реальність чітко на чорне й біле. Так і кав’ярня, де ми спілкуємося з Михайлом, має чорно-білу концепцію.

Ремонт він робив сам, так само власноруч збирав усе устаткування, як от стіл-стійку та стелажі. Принагідно опанував зварювальні роботи. Вочевидь, стали в пригоді навички монтажника з висотних робіт – до 2019 року Михайло працював висотником у Нідерландах. Коли ж почалася пандемія ковіду, потрапив під скорочення й повернувся в Ужгород.

Вже вдома отримав у подарунок дрон і вчився ним керувати, навіть не підозрюючи, що це вміння за кілька років згодиться у «Магурі».

При відборі навесні 2022-го в тоді ще 47-й окремий батальйон, котрий за пів року розшириться до бригади, Михайло потрапив у взвод снайперів – строкову службу він служив у Криму саме як снайпер. Згодом у «Магурі» пройшов курси пілотування БПЛА при батальйоні й перевівся у роту ударних безпілотників, обравши посаду водія.

*** Зі спогадів Михайла

Як водій, я завозив хлопців на позицію, залишав їх, від’їжджав на 4 км, маскував авто і повертався до них пішки, щоб долучитися до роботи. За цей час хлопці встигали все підготувати: відлагодити та спорядити дрони, розставити антени. Після відпрацювання знову йшов 4 км за автівкою і їхав за хлопцями. Бувало, що росіяни мене бачили, починали працювати міноменткою – і я біг полями. Одного разу так 2 км мене полем гнали. Після того, як добігав з-під обстрілів до машини, сидів хвилинку, вчепившись в кермо й відхекуючись: мав зібратися до купи й морально налаштуватися, щоб їхати забирати хлопців з «передка». Бо ж розумів, що росіяни ці переміщення бачать і намагатимуться влучити.


У «Магурі» Михайло прослужив майже 2 роки, поки у 2024-му не звільнився з армії, підпадаючи під одну з відповідних норм. Вже у цивільному житті почав серйозно розглядати варіант відкриття кав’ярні, але постійно перекладав цю справу «на завтра». А потім, аби не перегоріти й врешті дати старт новій справі – взяв і придбав професійну кавомашину: «Так усе й закрутилося».

У кав’ярні ветеран частує гостей кавою бренду Mad Heads, яку колись куштував у Запоріжжі. Сам, каже, останнім часом полюбив арабіку.

– Ще до «повномасштабки» найбільше любив пити каву вдома у спокої, готував щось на кшталт «збагаченого» американо: додавав до еспресо трохи води, туди ж – дещицю доброго віскі, ложку меду, трохи м’яти, ще можна лимончика вичавити. На службі вже часто пили «довгу» каву: на літр молока порція кави – аби вистачило надовго. Та найсмачніша кава – зварена на позиціях розчинна «Галка» або «Нескафе», – каже Михайло.



*** Зі спогадів Михайла

Під час роботи траплялося бачили, як росіяни гинуть наче волею провидіння – як у фільмі «Пункт призначення». Була історія, коли ми здійснили «скид», аби знищити одного окупанта, а потім виявили, що одночасно з ним вдалося зліквідувати ще кількох. А було це так.

В один день ми підірвали в тилу ворога, на мінометних позиціях російську БМП: від скиду їй зірвало башту, від другого влучання вона вибухнула. Наступного дня, ведучи спостереження, побачили, як поруч із нею ходить російський військовий. Ми й по ньому відпрацювали дроном і далі вели розвідку. І ось дивимось – поблизу в окопі ще кілька тіл лежить: виявляється, росіяни намагалися вночі підбиту БМП відтягнути танком, і залишали там троси. Від вибуху під час скиду вони пішли «гуляти» окопом і попутно вбили трьох росіян, які перед цим дивилися, як ми по їхньому спільнику працюємо з дрона.

На службі

Питаю, чи не складно було адаптуватися у цивільному житті після 2,5 років перебування в інтенсивному воєнному ритмі, щодня кидаючи виклик смерті.

– Хлопці знали, що я звільняюся. І один із побратимів, дуже мудрий чоловік, морально мене до цього готував. Казав: як приїдеш додому, тебе буде багато що тригерити, але нікому нічого не доводь, ні на що не ведися. Попереджав, що потрібний буде час, кілька разів ми з ним про це говорили. І коли я повернувся додому, так і сталося.

Знаєте, колись я дивився відео, що цивільним треба вчитись говорити з військовими. Мовляв, ми якісь не такі приходимо з війни, тому для суспільства потрібний чеклист і правила поведінки. Але цивільні люди собі живуть, як жили, і це не їм, а військовим потрібно повертатися в соціум, щось собі в голові поперебирати. І насправді всі військові роблять над собою зусилля, щоб знову стати частиною суспільства.

Коли прийшов із фронту, я з багатьма людьми, кого раніше вважав друзями, перестав спілкуватися. Бо поки хлопці на війні роблять колосальну роботу, чимало хто в тилу думає, що їх війна не стосується.

Погано, що у нас люди не хочуть воювати. Але я розумію, чому так. Нормальну мобілізацію провалили, людей заколисували розповідями про швидке завершення війни. Плюс ці скандали з багатомільйонною корупцією у МСЕК. Людям показували, що можна не йти воювати. А тепер похапцем пхають у буси, бо проти реальності не підеш. І ніхто з відповідальних за усе це не несе ніякого покарання.



… Нині Михайло готує каву для гостей кав’ярні самостійно, щодня без вихідних від ранку й до вечора. Позаяк режим безперервної роботи – надзвичайно виснажливий, у найближчому майбутньому хоче залучити до справи племінника.

– За перші кілька тижнів без вихідних я одного ранку прокинувся – і не зміг нормально встати, руки були наче бетонні. Того дня я проспав майже добу, лише ввечері заніс у кафе воду й молоко, повернувся і знову вклався в ліжко. Тому хочу у кав’ярню помічника. Але й сам виходитиму, бо мені насправді по кайфу те, що зараз роблю, – каже ветеран.



Текст: Тетяна Клим-Кашуба