Від сироти до доктора філософії: вражаюча історія закарпатця

З перших днів життя і до повноліття Віталій Симонян провів у дитячому будинку. Та це не завадило йому здобути кілька вищих освіт, вивчити три іноземні мови, видати три книги й стати викладачем в університеті.

Рідна мати покинула немовля одразу після пологів, тож з перших днів життя хлопчик зростав у Свалявському дитячому інтернаті. Там його назвали Віталієм Горватом. Але майже через двадцять років хлопець знайшов матір, дізнався всю правду й взяв прізвище біологічного батька. Та про це згодом.

«Я вчився сам їсти, сам одягатися, сам засинати і сам себе заспокоювати від плачу. Все, що зазвичай у сім’ях для дитини роблять батьки, я робив сам. В сиротинцях таке життя і ти мусиш адаптовуватися» - згадує своє дитинство Віталій Симонян.
Гіркий присмак життя в будинку-інтернаті, каже Віталій, залишиться з ним назавжди. Дітей могли бити або морально знущалися, а скаржитися було нікому.



«У мене завжди було бажання носити чистий одяг, але переодягатися в щось інше, чисте не було можливості. Потрібно було чекати місяць, коли дадуть інший одяг. Тому єдиний вихід, який був - це прати його самому і вночі під час сну, сушити у ліжку під простирадлом на собі» - розповідає чоловік.

Все про що мріяв маленький хлопчик, щоб одного разу за ним прийшла мама і він одразу їй все пробачить. Та цього не ставалося.


«Коли когось із дітей забирали, інших ставили на підвіконник на це дивитися. Це були моральні знущання, бо всі діти мріяли про батьків. Це було дуже боляче» - згадує Віталій.
Коли хлопцю було 10, він потрапив у міжнародну програму обміну й зміг полетіти на літні канікули у сім’ю до голландців Хермін і Геріта. Знайомство з ними, каже Віталій, назавжди його змінило. Саме тоді вирішив: хоче стати освіченим та успішним, як мама й тато – відтоді так він називає колишніх опікунів. Аби вільно з ними спілкуватися, вивчив нідерландську.



Журналісти редакції поспілкувалися з колишніми опікунами Віталія телефоном.

«Він був таким милим, допитливим та енергійним хлопчиком, що ми за ним не встигали наглядати. Проте це нас не обтяжувало. Ми хотіли, щоб він хоча б ненадовго зміг відчути себе звичайною дитиною, яка може побешкетувати, погратися і раптом що – прибігти до мами і тата, щоб ті обійняли і пожаліли» - згадує колишня опікунка Віталія, Хермін Паргауш.


Відтоді з названими батьками хлопець проводив кожне літо. А вони не перестали його підтримувати навіть після повноліття.


«Ми хотіли подарувати йому відчуття здорової атмосфери, люблячої родини, тому завжди говорили, що він може на нас розраховувати у будь-якому випадку і це було абсолютно щиро. Проте він дуже скромний, тому ніколи окрім простих, душевних розмов нічого не просив» - розповідає колишній опікун Віталія, Геріт Паргауш.
Вже після нідерландської Віталій опанував німецьку, за нею і англійську. Тоді зрозумів, саме нові знання дають впевненість у собі: вивчив нотну грамоту, опанував кілька музичних інструментів, почав писати вірші.



«Я здобув три фахові передвищі освіти та дві вищі. Я вчитель музичного мистецтва, викладач вокалу у закладі вищої освіти, а нині здобуваю ступінь Доктора філософії у галузі 01 Освіта/Педагогіказа спеціальністю 015 Професійна освіта (Музичне мистецтво/Вокал). Став експертом з акредитації освітніх програм Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Ще з дитинства я відчував потяг до творчості. Коли вперше заспівав в інтернаті – всім дуже сподобалося і це мене надихнуло. Відтоді я постійно там виступав. Коли став дорослим, почав брати активну участь і різних міських та районних фестивалях і конкурсах. Вже кілька років я соліст церковного хору. Маю дві збірки поезій і одну авторську пісню. Написав науково-методичне видання, - ділиться чоловік.

Сьогодні Віталій Симонян частий гість сиротинців, де колись сам зростав. Приходить до діток з гостинцями й по кілька годинпроводить з ними час. Носить на руках, обіймає, грається, багато розмовляє. А коли йде, завжди питає – що тим принести наступного разу.




«Я приходжу туди, як волонтер і чим можу намагаюся допомагати. І хоч сьогодні життя в сиротинцях зовсім не таке, як колись було у мене, потреби дітей ті ж самі: звичайна увага та ласка. А якщо ще приніс трохи солодкого, то взагалі чудово (сміється)» - розповідає чоловік.
З біологічною матір’ю Віталій зустрівся у день свого 18-ти річчя. Знайшов її сам, щоб нарешті почути, чому вона від нього відмовилася. Жінка плакала, каялася і благала пробачення. Мовляв, народила його на заробітках від коханця, а вдома чекав чоловік. Його гніву так боялася, що дорогою додому, вирішила залишити сина на трасі біля патрульного посту.

«Це виявилася наша перша і остання зустріч. Під час розмови вона сказала, що має важку хворобу серця і напевно скоро помре. Так і сталося. Але тоді вона мені про все розказала і я її пробачив. Розповіла й про рідного батька: як його звуть і де вони познайомилися. Виявилося, що він вірменин і певно, що там і залишився жити. Вона просила, щоб я його знайшов. Багато років я намагався це зробити, але не вийшло. Та я взяв його прізвище, бо для мене це було важливо» - розповідає Віталій Симонян.
Пошуки рідного батька чоловік вже припинив. Каже, що це, напевно, немає сенсу. А близьких людей в його житті і так достатньо: окрім Гаріта та Хермін, спілкується з братами й сестрами по материній лінії, має чималу кількість друзів. В майбутньому мріє про міцну родину: кохану дружину та діток. І якщо все вдасться, твердить, обов’язково візьме на всиновлення дитину з сиротинця.