73-річний закарпатець три роки живе в лісі в палатці, нічимне хворіє і нічого не купує

Анатолій Петранич до 70 років жив звичним життям, як і його знайомі, друзі, земляки. Мешкав на Хустщині в селі.


Удома завжди тримав господарство, не боявся фізичної роботи. Працював будівельником. Багато років їздив на заробітки за кордон, бо стверджував, що там платять більше. Діти виросли, кожен звив власне сімейне гніздо. Вони роз’їхалися світом: син Петро мешкає в Чехії, Іван – у Києві, а донька Ганна – в Італії. Дружина Марія, з якою в шлюбі чоловік провів понад 40 років, померла. Тож, залишившись сам-на-сам зі своєю самотністю, він мимоволі опинився в лісі… Як живе цей дивак? Чому змінив затишну оселю на палатку? Як йому вдається залишатися здоровим у суворих умовах? Про це «Карпатський об’єктив» і розмовляв із закарпатцем.

Хата-палатка і годувальниця Мокрина
Анатолій показує облаштовану під якийсь спортивний табір галявину. Там у нього є все: криничка, наколоті дрова на зиму, місце для багаття, щоб готувати їжу, неподалік грядки.

А ще він тримає козу Мокрину.

«Вона наша годувальниця, – каже чоловік «Карпатському об’єктиву». – Її я забрав з дому. Уже тут, у лісі, тричі мала козенят. Мусив водити за 15 кілометрів пішки до цапа. Але кізонька дає молоко, тож є що випити і мені, і котикам, і песику».

В Анатолія три коти – Семен, Вован та Шнурок. Усі підібрані, колись безпритульні.



«Семен найстарший, йому 7 років. Його знайшов посеред вулиці онук, коли приїжджав у гості. Я ще жив тоді в селі. Був маленьким кошенятком, брудним, закривавленим і хворим. Котика покусала якась собака. Я пошкодував і забрав собі, виходив. Покійна дружина не любила кішок, і в мене багато років не було хвостатих муркотливих помічників. Семен дуже добре ловить мишей, може навіть пацюка впіймати. Із ним мені навіть тут, у горах, спокійно, – усміхається чоловік. – Вован – лінюх, найбільший із усіх сонько. Має 4 роки. Його мені хтось підкинув у двір. Також узяв котика ще малюком. Користі з нього ніякої, тільки лежить і муркоче. Але лагідний такий, ніжний, усе-усе йому пробачаю. Найбільше клопотів маю зі Шнурком. Його хтось викинув у лісі на вірну смерть. Була осінь, я пішов по гриби, і він поплівся за мною. Тому Шнурком і назвав, біля ніг завжди крутився. Йому 2 роки. Котик спритний, але злодійкуватий. Любить красти їжу, призначену для інших. Кричу на нього, лаю, та марно. Вдарити не можу, шкодую. А загалом моя котяча команда дуже позитивна, і мені з нею весело й не самотньо».

Має Анатолій і песика.
«Шурік – мій найбільш відданий друг. Собаки в мене були завжди. Я собачник і не уявляю свого життя без песиків. Йому 5 років, подарував його мені кум, не знав, як збутися цуценят, яких народила його дворова собачка Жуля, – усміхається він, погладжуючи спину свого відданого товариша. – Добре, що котів не чіпає. Він мирний, але коли хтось наближається, подає голос, і я вже знаю, що в мене будуть гості. Їх мало, але я завжди їм радію. Переважно приносять їжу жінки з довколишніх сіл або просто приходять поспілкуватися. Шурік їх уже впізнає. Якщо ж поблизу хтось чужий і незнайомий, він гавкає сердито. Ми з собакою завжди разом мандруємо, коли збираємо ягоди чи гриби. Він ніколи далеко не відходить, і я знаю, що не втече. А куди йому тікати? Тут у нього і їжа, і свобода, і я!»


Гори зцілюють від усіх хвороб
До лісу Анатолій Петранич перебрався жити після того, як перехворів на COVID-19. Переконує, що саме ліс його зцілив від багатьох наслідків хвороби.

«Я сильно занедужав. Не міг дихати. Мав температуру за 40. Нікого поруч не було. Не знаю, від кого заразився, може, десь у магазині. Сусід від цієї біди помер. Я був у лікарні, але мене виписали із поганим станом здоров’я. Самопочуття кілька місяців не покращувалося. Почало боліти серце, думаю, мав інфаркт, просто вже нікуди не звертався. От тоді я й вирішив ізолюватися. Мій дід жив у горах Тячівщини, ніколи нічим не хворів і помер аж у 103 роки. Батько, на жаль, загинув у ранньому віці. Але то був нещасний випадок. Тому я подумав, що, якщо мені так погано, природа має мене або вилікувати, або я там просто помру й не буду мучитися. І сталося диво. Уже за кілька тижнів я ніби вдруге народився, ожив, став більш енергійним. Спочатку поставив лише палатку. На літо це було чудово. А от на зиму збив колибу і вимурував собі там піч. Зараз матиму ще кращі умови, бо зробив землянку, «пивницю» для продуктів, які собі заготовив».


Справді, в Анатолія ціле царство всього. Він усе вирощує своїми руками. Має картоплю, капусту, буряки, помідори, огірки, квасолю. Дивно, як у чоловіка вистачає сили обробляти стільки землі і збирати такі врожаї.

«У мене є і крупи, і борошно, і макарони, – додає він. – Але ні за що не заплатив жодної копійки. На продукти вимінюю молоко та козенят, які приводить на світ моя Мокрина. Ще дещо просто дарують. Добре, що маю світло, мені його провів один добрий чоловік від себе з дому. Це досить велика відстань, тож обійшлося йому недешево. Також він платить за спожиту мною електроенергію. Використовую її небагато: десь щоб телефон зарядити, лампу підсвітити, радіо послухати. Я йому взамін і город копаю, і гриби з лісу приношу, і дров можу натягати, скільки треба. Як би там не було, а Микола – людина великої душі й багато добра для мене зробив!»


Анатолій Петранич переконує, що життя в лісі корисніше для здоров’я, ніж у місті, бо екологія не та, ніякої зарази немає, уся рослинність чиста… тож не бути здоровим у горах просто неможливо. За його словами, за ті три роки, що він мешкає серед дерев, а не людей, жодного разу не хворів і почувається на 20 років молодшим за свій вік… принаймні внутрішньо.

«Удома я був останні роки таким чахлим, ніяким, лінивим, а тут ніби мене підзарядили чимось! Енергія так і вирує в мені!» – запевняє чоловік.

Хату віддав переселенцям – хай живуть
Додому, до рідної хати, закарпатець також деколи навідується, однак зараз віддав її переселенцям абсолютно безкоштовно.

«Розумію, що війна і дехто втратив рідний дім. Мені шкода тих людей. Якось я пішов забрати пенсію і зустрів односельчанку. Вона спитала, чи не могли б у мене пожити дві жінки – мати й донька із Луганщини. Я одразу погодився. Молодиці дуже люб’язні, привезли з собою якогось парадного сірого котика і морську свинку. Ще з ними дитинка років 3–4. Хлопчик. Грошей із них не беру. Мені вони не потрібні, а тим нещасним людям, які зосталися без даху над головою, хоч якась втіха. Вони ж із малюком до мене в ліс жити не можуть прийти. Дитині тепло потрібне. Був у них у гостях двічі. Будинок доглянутий, у дворі чисто, їм затишно і добре… Та я й сам радію, що зміг стати корисним!» – зітхає Анатолій.

За його словами, добро завжди повертається добром… нехай і від інших людей.


«Я побожна людина. До церкви не ходжу, але багато молюся сам, наодинці. Тут, далеко від цивілізації, молитися приємно, немає суєти, немає зайвих думок, немає кому відволікати. Читаю Псалтир і Біблію. Та найчастіше розмовляю з Богом не шаблонними молитвами, а словами, які лежать на душі. Намагаюся жити за заповідями, нікому не заподіяти нічого лихого. Напевно, через це Всевишній і тримає мене на землі, допомагає щоразу в скрутну хвилину. Навіть у лісовій гущавині, коли мені щось потрібно, завжди з’являються люди, які дають саме те, у чому є потреба. Це може здатися вигадкою, дивом, але це правда. Мені немає сенсу щось вигадувати!» – заявляє закарпатець.

Загалом маленьке лісове царство Анатолія Петранича на вигляд дуже привабливе. Справді, у нього ніби є все… утім таки дивує, як він справляється взимку.

«Якщо набридне чи щось кардинально зміниться, я завжди маю куди повернутися», – заспокоює чоловік і впевнено крокує до свого намету.

Марина АЛДОН