Зникаюче «Біле Золото»: Чому $1000 не заманюють молодь у полонини Закарпаття і хто рятує карпатське вівчарство

Репортаж із Хустщини: Ватаги повернулися з гір, але замість спокою зустріли кадровий голод і страх за майбутнє ремесла.
Карпатські полонини Хустщини спорожніли. Річний цикл літування завершився, і отари з ватагами повернулися до гірських сіл. На обійстях досі вариться традиційний сир та вурда — справжнє «біле золото Карпат». Однак настрій вівчарів далекий від святкового. Головні виклики сьогодення, від яких залежить виживання ремесла, — це гострий кадровий голод, зміна клімату та руйнівний вплив війни. Цей репортаж розкриває, чому навіть великі гроші не можуть залучити молодь до важкої праці в горах і як українські вівчарі продовжують тримати фронт традицій.

Кадровий колапс: Коли $1000 – недостатня ціна за працю
Осінньо-зимовий сезон для вівчарів має бути часом оновлення отар, але його затьмарює критична нестача робочих рук. Через виснажливу, цілорічну працю та мобілізацію знайти кваліфікованих і надійних чоловіків для догляду за вівцями майже неможливо.

Іван Петрина, досвідчений вівчар із Горінчева, пояснює парадокс:

«Коби платив тисячу доларів, то многі би йшли, ай-як! Але директора легко знайти, а от учителя (тобто досвідченого ватага) – важко!»

Він підкреслює, що вівчарство – це не просто робота, це нон-стоп праця по 20 годин на добу, особливо влітку. Вона вимагає повної відданості та фізичної витривалості, на що сучасна молодь не погоджується.

Від «Нової пошти» до «Тік-Току»: Як рятують карпатський сир
Щоб забезпечити рентабельність, вівчарі опановують нові, неочікувані канали збуту своєї продукції. Традиційні карпатські сири — бринза, вурда — залишаються популярними, але сучасний ринок вимагає адаптації.

Ярослав Дуля, голова Асоціації вівчарів Хустщини, розповів, що нові медіа стали несподіваними помічниками:

«Він [блогер] завів тік-ток, то перепродує мій сир та вурду по цілому Закарпаттю й Україні. Мені добре – він від мене сир забрав, тож маю збут, а далі хай робить, що хоче».

28-річний Юрій Дувалка, наймолодший член Асоціації, активно використовує доставку «Новою поштою» та відзначає тенденцію: люди самі приїжджають до нього по сир, поєднуючи купівлю з сільським туризмом та екскурсією — так традиційне ремесло отримує шанс на виживання через нові формати.

«Екологічні газонокосарки» та фіаско тірольських овець
У пошуках додаткових доходів вівчарство демонструє несподівані інновації:

Зелені помічники: Ярослав Дуля згадує про продаж овець власникам сонячних електростанцій, де тварини слугують безкоштовними «газонокосарками», підтримуючи трав’яний покрив.

Непристосовані «еліти»: Експеримент Юрія Дувалки з тірольськими вівцями, привезеними в рамках партнерства з австрійцями, виявився невдалим. «Вони не пристосовані до наших умов... Наша вівця прийде додому сита, а ця голодна. Її треба підгодовувати зерном й сіном». Це підтвердило, що місцева карпатська порода є найбільш витривалою та ідеально підходить для гір.

Життя в очікуванні: Незламний дзвін тронок
Попри господарські труднощі, головною темою залишається війна. Вівчарі Хустщини переживають, адже «не раз чуємо, що в тому чи іншому селі вівчаря забрали – і отара пропадає, нікому вівчарити…».

Створена у 2017 році Асоціація вівчарів Хустщини, яка свого часу сприяла зростанню виробництва сиру, зараз переживає не найкращі часи, але продовжує існувати. Семеро членів асоціації тримаються разом, випасають отари й виробляють сири.

Цикл життя карпатського вівчарства — від Юрія до Іллі — триває. Дзвін овечих тронок у гірських селах є сьогодні символом стійкості. Життя продовжується за своїми законами, і вівчарі продовжують свою важку, але улюблену роботу — в очікуванні перемоги, яка дозволить ремеслу знову процвітати.