Закоханий в гори: Присвячується пам’яті вчителя

Закоханий в гори
Іванові Маснюку, моєму найкращому вчителеві, самобутньому скульптору, художнику, хорошій людині

Велика, простора кімната. М’яке приглушене світло і тихий звук магнітоли. На столику в кутку кімнати розкидані художні альбоми, вирізки з старих газет, ескізи майбутніх робіт та неймовірна кількість милих серцю світлин. Здається, майже ніхто вже не друкує їх, але тільки не Він. Світлини для нього - це маленькі, закарбовані на фотопапері часточки щастя, теплих спогадів, яскравих миттєвостей, натхненних моментів, які об’єднуються в калейдоскопі його життя. Полиці, наповнені всіляким мотлохом, потрібним і не дуже, кілька старих стільців, які стоять, немовби насторожі, і мольберт. Його величність Вівальді сповнює цю нерухому тишу чимось загадковим. Яскравими плямками світяться квітучі гілочки, які у майтерні сповіщають про прихід весни заздалегідь, коли за вікном ще лютує мороз. Повітря, пронизане запахом олійних фарб, розчинників, запахом вічного життя. Саме такі таємничі запахи відчуваєш в бібліотеках, де нема метушні, і тільки величезні томи з багатовіковими роздумами безмовно лежать і припадають пилом. Таку ж велич мають полотна, написані олією, мабуть, тому що олійна фарба – це вічність.

Крізь відчинене вікно переливається пташиний спів. Цього року весна запізнилась, але тільки не в Його душі. Він міцно тримав горнятко з карпатським чаєм і задумливо дивився на білосніжну поверхню полотна. Сьогоднішній ранок видався чудовим, адже до Нього прилетіла Вона. Довго кружляла по майстерні, поки несподівано не сіла прямо перед ним, вмостившись на Його улюбленій живописній драперії. Ще мить – і в уяві малюється образ, ще мить – і Він готує фарби і пензлі. І от нарешті перший мазок, трохи невпевнений, але вже сміливий, випадковий але такий продуманий. По-дівочому чисте полотно – це його життя, палітра з різнобарвними фарбами – його почуття та емоції, а пензель – це субстанція між його духовним та життєвим матеріальним.

Він творить і в цю мить стає сакральною особою. Він не копіює будні, а створює неповторний світ, де зливаються правдива реальність, дитяча безпосередність і юнацька мрійливість. Там, в кольорах, заблукали струмки його краплаково-червоної крові, жовтаво-оранжеві відтінки квітів з підвіконня хати його матері і свіжі краплини вранішнього ультрамаринового настрою. Все це дивним чином поєднується у неповторній живописній палітрі і потрапляє на полотно. Для Нього світло – це божество, а велич Карпатських гір – невичерпне джерело натхнення. У цьому світі не існує брехні, зради та насильства, тут немає матеріальних цінностей, тільки шепіт гірського потоку і величаві сосни, тільки любов та тепло.

Мистецтво відкидає вульгарність, біль і жадобу цього світу, воно розправляє крила і відносить у небесну блакить. Він розуміє це і повністю віддається своїй роботі, в якій знаходить душевну гармонію. Тільки Він може розрізнити сотні відтінків рожевого та жовтого на своїй шкірі і порівняти їх з барвами сонця, що сходить. Пальці не малюють, а пишуть, думки вібрують в унісон з раєм та пеклом, а пензель виконує веління самого Творця.

Вечір. Стомлений і виснажений Він востаннє на сьогодні пригорне Її до себе, вдихне солодкаво-морозний подих весни і складе мольберт. Досконалості немає меж. Там за вікном Його чекає сіра реальність, спустошена та невимовна, але він повертається до неї радісним, адже йому вдалося створити свій маленький світ. І байдуже чи заплатять Йому за картину, чи оцінять величну скульптуру, подаровану рідному місту. Він тільки хоче, щоб його творчість приносила колір на сіре полотно нашої буденності, тому що Він – ХУДОЖНИК… А «…художнику немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі…».

Осадча Інна