“Сусідка сказала, що діти померли. А вони порубані в бочці лежать”
Дочитав книгу американської історикині та журналістки Енн Епплбом “Червоний голод. Війна Сталіна проти України”. Її переклад українською вийшов у 2018 році, а оригінал в 2017 році – саме до минулих роковин Голодомору.
Це була одна з найстрашніших книг, які доводилося читати, адже Стівен Кінг із усіма жахіттями й поруч не стояв із моторошними подіями, через які пройшли українські селяни 90 років тому.
Як гартувалася ненависть Сталіна до українських селян
Книга розпочинається з 1917 року, створення УНР, Гетьманату, Директорії, Жовтневої революції та громадянської війни в колишній Російській імперії. Більшовики кілька разів приходили в Україну і втрачали її. Не мали підтримки серед українських селян. Особливо, коли почали політику “воєнного комунізму”, тобто забирали зерно в села, щоб прогодувати російські міста. У першу чергу – столицю, Москву. Бунти через брак їжі робітників в Петербурзі привели їх до влади, тож так само могли її втратити. Досвід цієї війни, зокрема в Україні, сформував погляди Сталіна.
У 1919 році всю Україну охопило найбільше і найжорстокіше селянське повстання в історії модерної Європи. Якщо раніше більшовики ставилися до України як до “Південної Росії” – провінції, котра їх цікавила родючими землями та чималими запасами продовольства, то після 1919 року вважали потенційно небезпечною і вибуховою, а українських селян та інтелігенцію, яка розвинула ідею окремої української держави, як ворогів радянської влади.
Українське повстання 1919-го ставило під загрозу увесь більшовицький проєкт. Селяни хотіли власних представників у владі, а не чужих комуністів, забрати землю у великих поміщиків, але господарювати на ній самим. Не воліли “другої панщини”, якою бачили колгоспи. Очікували на повагу до своєї релігії, мови й традицій. Хотіли продавати власне зерно і ненавиділи примусову конфіскацію своєї продукції.
Внаслідок розрухи громадянської війни та неврожаю в 1920-1921 роках в СРСР прокотився перший голод. Особливо жорстоким він був на Поволж’ї та в Україні. Проте відрізнявся від того, що буде через 12 років – у 1921 році його не приховували. Навпаки, режим намагався допомогти тим, хто голодував, просив допомоги з закордону. Зокрема, в США.
Упродовж голоду 1921-го радянське керівництво, як і через 12 років, накопичувало тверду валюту. Навіть коли голод лютував, більшовики продавали золото, твори мистецтва та ювелірні вироби. Натомість купували гармати, боєприпаси й промислове устаткування для майбутньої війни. Восени 1922 року, коли голод ще охоплював значну територію країни, Москва відкрито експортувала продовольство.
Початок колективізації й провісники голоду
До 1922 року більшовики були свідомі своєї непопулярності на селі, особливо українському. Їх політика призвела до нестачі продовольства, вибуху повстань і, нарешті, до голоду на всій території молодої радянської держави. У відповідь узяли курс на “Нову економічну політику” та “коренізацію”. Перша тимчасово легалізувала вільну торгівлю. Друга мала здобути підтримку в неросійських народів СРСР – пріоритетний статус національним мовам і культурам. Влада також запропонувала замість росіян всіляко просували місцеві кадри.
У 1928 році Сталін отримує абсолютну владу та починає першу п’ятирічку 1928-1933 років. Як параноїк боїться, що на СРСР нападуть, тому готується до пришвидшеної індустріалізації для подальшої мілітаризації і війни. Потрібно купувати обладнання для заводів. Щоб тримати в руках нафту того часу – зерно, йому потрібна колективізація. Українські селяни не хочуть вступати в колгоспи і віддавати все майно державі. Заможних селян, які вміють організовувати інших і господарювати, висилають в ГУЛАН. У відповідь на тиск і репресії починаються бунти. Сталін хоче ще більше покарати норовливих українських селян.
Узимку 1929 року в селі у центральній Україні, незнайомці увійшли до хати Мирона Долота. Селяни там були власниками своїх, хоч і невеликих клаптиків землі та вкритих соломою хат. Присутність радянської влади в селі протягом 1920-х відчували мінімально. “Ми були вільні. Їздили, куди хотіли. Ніхто не вимагав документів і не запитував, куди хочемо їхати”. Інші згадували про епоху НЕПу приблизно так само. Керувала більшовицька партія, але влада не втручалася в кожну царину життя громадян, і селяни жили своє звичне життя.
На пленумі ЦК ВКП(б) 10 листопада 1929 року вирішили “прискорити процес колективізації”, надіславши на села партійні кадри з міста. Вони мали створити колгоспи і переконати селян вступити. Кількома тижнями пізніше комісаріат земельних справ проголосив, що всі зернові регіони СРСР слід колективізувати протягом трьох років. Чоловіки й жінки, що з’явилися в селі Долота тієї зими, були одними з перших провісників нової політики.
Мотивація кадрів, які вирушили з міста, була різною. Хтось шукав підвищення по службі, хтось матеріальної вигоди. Деякі відчували революційне бажання, сформоване настійною пропагандою, котра продукувала гасла, що закликали до ненависті та жорстокості проти “куркулів, які ховають хліб”. Хтось потерпав від страху, бо в газетах безупинно писали про неминучу війну. Також далася взнаки нестача продуктів у місті. У ній звинувачували селян. Одразу по прибутті агітатори з міста вибирали собі місцевих соратників, так званий актив.
Січневого ранку 1930 року, після приїзду міських активістів до села Долота, місцеві дізналися, що групу шанованих селян – учителя, службовця, власника магазину і кількох заможних господарів – заарештовували. Їх жінок та дітей викинули на вулицю з їх осель посеред зими. Хати зайняли активісти.
Те, що описує Долот – початок “розкуркулення” або “знищення куркулів як класу”. До куркулів зараховували всіх незадоволених на селі. Якщо в сім’ї було дві корови або пара коней, то вважалася куркульською. Куркулем міг стати той, кого не любили або кому заздрили сусіди, або хто нажив собі ворогів у керівників села чи місцевих комуністів.
Між 1930 і 1933 роком щонайменше 100 тис. “куркулів” потрапили в ГУЛАГ, який розпочав серію амбітних промислових проєктів – Біломорканал, вугільні шахти у Воркуті, золоті копальні на Колимі. Діяльність стала можливою завдяки раптовій появі великої кількості в’язнів.
Радянські документи за 1930 рік нараховують 13 794 “терористичні акти” і 13 754 “масові протести”. Значна кількість з них в Україні спричинені колективізацією й розкуркуленням. Керівники шукали пояснення динаміки повстань в історії регіонів, звертаючи увагу на події 1918–1920 років.
Влітку 1930 року Москві здавалося, що можна святкувати перемогу. Попри хаос на селі, до кінця року зберігалася ілюзія, що колективізація буде “успішною”. За офіційною статистикою, у 1930 році було зібрано 83,5 млн тонн зерна – значне зростання, порівняно з 1929 роком – 71,7 млн тонн. Кремль вважав, що колективізація впевнено крокує вперед, і вирішив збільшити експорт зернових та інших продуктів харчування з СРСР в обмін на тверду валюту. Як показало майбутнє, таке рішення виявилось катастрофічним і жорстоким.
До вересня 1931 року стало зрозуміло, що врожай того року буде меншим, порівняно з минулим, а не більшим, як сподівався Сталін. СРСР не виконував експортні квоти. Урожай у 1931–1932 роках, в підсумку, був 69,5 млн тонн, а не очікуваних 83 млн. Проте Сталін підписує нереальні плани хлібозаготівель, а за їх невиконання карає занесенням колгоспів, сіл і районів на “чорні дошки”, позбавляючи їх будь-яких промислових товарів, і “штрафуючи” відбиранням усього їстівного.
Навесні 1932 року відчайдушні чиновники, котрі боялися втратити посади чи життя, усвідомлюючи можливість голоду, розпочали правдами й неправдами заготовляти хліб. В Україні з фанатичною інтенсивністю. Під час поїздки до Молдавської автономії, яка тоді входила до складу України, кореспондент “Правди” шокований дізнався, як заготовляють збіжжя. У приватному листі до колеги писав: “Рейди проходять вночі. Виконавці поводяться не по-людськи жорстоко. Є село, де немає будинку, де б не зруйнували печі. Кожного, в кого знаходили зерно, навіть найбідніших, викидали з хат і конфіскували все, як робили раніше з “куркулями”.
Через рік, взимку 1932–1933 років, тисячі подібних вбивчих обшуків за участю сільських активістів пройдуть по всій Україні.
Партійні кабінети були завалені листами. Особливо багато писали Сталіну. “Це щось жахливе – ростити дітей в нелюдських умовах. Краще їх взагалі не мати”, – писав один селянин Сталіну. Навесні 1932 року інформатори ОГПУ вперше за десятиліття, вжили слово “голод”, описуючи ситуацію на селі.
Початок голоду – закон “про п’ять колосків”
Селяни починають масово шукати їжі на полях, які вчора ще були їхніми. Сталін бачить у цих “крадіжках” причину провалу хлібозаготівлеь і 7 серпня 1932 року підписує, ініційований ним же, закон “про захист державної власності”, відомий як “закон про п’ять колосків”, за яким до 10 років ГУЛАГу або розстрілом карали за “крадіжку” будь-якої кількості соціалістичної власності.
Паралельно Сталін почав війну проти українізації, в якій вбачав шлях до ідей про відокремлення України – репресії проти українських культурних діячів і прихильників “українізації” в КПбУ.
9 листопада 1932 року, рано-вранці через два дні після урочистого святкування 15-річчя революції, дружина Сталіна, Надія Аллілуєва, застрелилася. Багато років по тому їх донька Світлана писала про “страшне, спустошливе розчарування” матері в батькові та його політиці. Надія засуджувала колективізацію та дії чоловіка, що привели до голоду, і потерпала від депресії.
Зерно було не єдиною їжею, яку Москва вирішила “вичавити” з України. У минулому в неврожайні роки селяни виживали завдяки худобі й овочам. Восени 1932 року в одноосібників і колгоспників забрали запаси насіння для сівби. За невиконання плану обкладали натуральним штрафом “у вигляді встановлення додаткового завдання з заготівлі м’яса у розмірі 15-місячної норми здачі”. Для одноосібників ввели додатково штраф у розмірі “річної норми здачі картоплі та інших овочів”. Фактично закон змушував віддати державі всі запаси овочів та худобу.
Це змусило українських селян робити фатальний вибір – відмовитися від зерна й померти від голоду, або сховати, ризикуючи бути заарештованими, страченими чи позбавленими решти їжі, після чого теж померти від голоду.
У 1932 році “чорні дошки” ввели як інструмент посилення хлібозаготівель. Колгоспи і навіть цілі села й райони, які не змогли виконати плани отримували ряд колективних покарань. Без зерна, худоби, знарядь праці, грошей, змоги торгувати чи працевлаштуватися деінде мешканці сіл, занесених на “чорні дошки”, не могли ні виростити, ні приготувати, ні придбати будь-що їстівне.
Селяни масово намагалися втекти в міста, в Росію, в Білорусь. Убогі селяни заполонили столицю, Харків.
“Матері з дітьми на руках вражали найбільше. Вони рідко спілкувалися. Бачив матір, яка була більше схожою на тінь, ніж на людину. Стояла біля дороги, а її маленька дитина, схожа на скелет, замість того, щоб смоктати порожні груди, смоктала свої маленькі пальчики, вкриті напівпрозорою шкірою. Щоранку, по дорозі на роботу, бачив тіла, які пізніше забирали, на тротуарах, в канавах, під кущами або деревами”, – згадує один із очевидців.
У січні 1933 року Сталін закрив кордони України та міст, щоб селяни не втікали туди. Окремо провели роботу над паспортною системою, яку ввели в грудні 1932 року. Це означало, що кожному, хто жив у місті, потрібен був внутрішній паспорт, а селянам таких не давали. Обмеження запровадили з небувалою швидкістю. Протягом декількох днів ДПУ УСРР отримало підкріплення з Москви. На дорогах, які вели з України, та вздовж основних шосейних доріг до міст з’явилися кордони.
Міліціонери почали завертати всіх селян, які намагались потрапити в міста. Радянський письменник Василь Гроссман, який під час голоду працював на Донбасі, згадував, що “на дорогах були поставлені заслони, щоб не дати селянам дійти до Києва. Ті йшли в обхід, лісами, болотами, будь-якими способами намагалися туди дістатися”. Проте ті, хто потрапив у черги за хлібом в місті, не обов’язково його отримував: “Міліція забирала селян з черг, заштовхувала у вантажівки та вивозила за місто”.
Галина Кириченко бачила, як у Харкові міліціонери забирали до вантажівок людей з черг за хлібом. Їх везли далеко за місто, щоб ті не могли повернутися: “Виснажені, вони вмирали на дорозі”. Міліція також шукала на вулицях людей, які намагалися купити або обміняти хліб. Це викликало підозру, адже містяни мали доступ до продуктових карток, а службовці й робітники їли в їдальнях.
Батько Марії Уманської розповідав їй, як допомагав збирати селян та їх дітей з вулиць Харкова. Йому пояснили, що селян нагодують і відвезуть додому, але згодом він почув іншу історію. Уночі живих та мертвих кидали на вантажівки, відвозили до балки за містом і викидали: “Враження було таке, наче земля ворушиться”. Олена Кобилко чула ту ж історію – селян, знайдених на вулицях Харкова, “садили у вантажні поїзди, відвозили за місто у поле, щоб там померли, і ніхто не бачив”, а тоді, живих та мертвих скидали до ями.
Тієї зими активіста по Україні забирали усе їстівне. Були озброєні довгими гострими металевими щупами, іноді з гачками на кінці, котрими проколювали будь-які поверхні, за якими могло бути збіжжя. Шукали зерно в печах, ліжках, колисках, стінах, скринях, коминах, горищах, дахах, льохах, в порожніх стовбурах дерев, собачих конурах, криницях, під гноєм, на кладовищах.
Робили повторні обшуки, щоб зненацька захопити людей за їжею. У багатьох випадках бригади приходили не раз. Деколи несподівано навідувались в різні години вдень і вночі. Коли ж заставали родину за мізерною вечерею, то забирали зі столу. Якщо борщ варився, діставали з печі та розливали по підлозі. Потім вимагали пояснити, чому ще щось залишилось, щоб покласти в борщ.
Людей, що здавалися міцнішими, обшукували ретельніше, адже ті, хто не вмирав, автоматично викликали підозру. Одна зі свідків запам’ятала, як її родині вдалося роздобути трохи борошна і вночі спекти хліб. До них одразу прийшла бригада, члени якої помітили, що в хаті готували. Увірвавшись, вихопили хліб з печі. Інший свідок описав, як бригади “ставали на горбку і дивилися, чи йде десь в селі дим з димаря. Якщо йде, значить хтось варить їжу. Йшли і забирали”.
Ганна Сухненко згадувала, що тоді було “модно” доносити, адже інформатори отримували частину від знайденого. Іншим таємно платили за інформацію або давали їжу.
Дехто пригадував, що бригади не просто забирали їжу, а псували. У селі Городищі, занесеному на “чорну дошку”, свідок запам’ятав, як поливали зерно водою, воно чорніло і проростало, після чого вивезли у балки. Туди ж викинули солену рибу, яку облили карболовою кислотою, але селяни її все одно їли.
Для того, щоб селяни не “крали” на полях, бригадири посилали об’їждчиків на конях. Зазвичай односельців, які за плату або їжу погоджувалися стерегти поля, облаштовувати на полях вишки, з яких було краще видно усіх, хто заходив на поле. Озброєні охоронці, багато з них були селянами, стерегли комори та зерносховища.
Восени 1932 року і зимою 1933 бригади майже завжди складалися з місцевих партійців, урядовців, комсомольців, держслужбовців, ДПУ. Пропаганда допомогла переконати активістів ставитися до селян як до громадян нижчого ґатунку, і сумніватися, чи вони люди. Більшість членів бригад були односельцями. Робили все не через ненависть до селян, адже самі були ними. Їх переконали вбивати добре знайомих людей.
Як людина вмирає з голоду
Українські селяни, позбавлені їжі, відчули на собі всі стадії голоду навесні 1933 року, якщо не раніше. Голод розвивається за тим самим сценарієм. На першому етапі організм споживає власні запаси глюкози. З’являються відчуття гострого голоду, постійні думки про їжу. На другому етапі, котрий може тривати кілька тижнів, починає споживати свої жири, і дуже ослаблюється. На третьому поглинає білки, знищує тканини і м’язи. Шкіра стає тонкою, очі розтягнуті, ноги і животи опухають, бо екстремальні дисбаланси спонукають організм накопичувати воду. Невеликі зусилля призводять до цілковитого виснаження. Будь-які захворювання прискорюють смерть.
Один зі свідків пригадав, що його мати “була схожа на скляну банку, наповнену водою. Її тіло, яке було видно з-під одягу, просвічувало наскрізь і було повне води, мов поліетиленовий мішечок”. Інший запам’ятав, як не міг звестися на ноги брат і лежав “наче живий, але весь опухлий, тіло блискуче, немов скляне”. Тоді “крутилась голова, все сприймалося ніби в тумані, страшенно боліли ноги, ніби з них витягували жили”.
Виснажена людина може вмерти дуже швидко, несподівано, і багато з ким так і сталося. Сестра Володимира Сліпченка працювала в школі, де стала свідком, як діти вмирали на уроках: “Сидить дитина за партою, похилилася, впала, пустила слину, і вже…”. Багато людей вмерло дорогою, коли намагалися втекти з сіл. Один свідок запам’ятав, як шляхи на Донбас були вкриті трупами: “Мертві селяни лежали на дорогах, на узбіччях. Було більше трупів, ніж людей, які могли їх прибирати”.
Ті, хто дуже довго не їв, могли раптово померти, коли їм несподівано вдавалося поїсти. Григорій Сім’я згадав, що навесні 1933 року з пшеничних полів біля дороги розносився жахливий сморід – голодні люди заповзали на поля, щоб зірвати пшеничні колоски, з’їдали, і помирали. Їхні порожні шлунки більше не могли що-небудь перетравлювати. Те саме було в чергах за хлібом у містах.
“У людей від голоду наставали глибокі зрушення психіки, здоровий ґлузд залишав їх, меркли природні інстинкти”, – згадував Петро Бойчук.
“Мені було дуже важко зосередитися на будь-чому, крім їжі. Думки про їжу множилися з шаленою швидкістю, перетворюючись на галюцинації”, – згадував Пітирим Сорокін.
“Люди стали настільки злими і дикими, що було страшно вийти на вулицю”, — згадував один із свідків. Інший згадав, що син сусіда дражнив інших дітей хлібом з варенням, яке дістала його родина. Діти почали жбурляти в нього камінням і забили до смерті. Виникла бійка за цей хліб, в якій загинула ще одна дитина.
Живих ховали поміж мертвих
Голод спричиняв різного роду божевілля. З часом усі емоції вгамувалися – їх замінила цілковита байдужість. Рано чи пізно, голод перетворив усіх на апатичних, млявих, нездатних рухатись чи думати. Сиділи або лежали на призьбі, біля дороги, на лавах у своїх хатах і не ворушилися. “Скрізь була дивовижна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився… Панувала байдужість. Люди були опухлі, або до знемоги висушені. Навіть відчувалась “заздрість” до померлих”, – згадував Микола Просковченко.
У багатьох випадках у тих, хто помирав, не залишалося нікого, хто б міг їх поховати. На залізничних станціях, коліях і дорогах почали нагромаджуватися трупи. Селяни, які намагалися втекти, вмирали там, де сиділи або стояли, а потім їх “збирали, як дрова, і вивозили” в братські могили. У березні 1933 року одна з очевидиць голоду їхала з родиною через спустошену Полтавщину. Подорож запам’яталась їй на все життя. Вздовж дороги лежали, а іноді сиділи мертві люди.
У містах, де влада прагнула приховати жах, який відбувався на селі, вночі тіла з вулиць прибирали й таємно ховали.
Солдати, відряджені з міст на села, наказували місцевим допомагати ховати померлих і тримати язик за зубами. Гробокопачами призначали тих, у кого ще залишалося сили, і вони готові були працювати за їжу. Одна жінка розповіла, що робота збирачем трупів допомогла їй вижити – щодня отримувала половину хлібини та оселедець.
Байдужість деяких поховальних бригад могла доходити до жорстокості. Свідки розповідають схожі історії, що надто ослаблених ховали живцем. “Були випадки, коли ховали напівживих: “Добрі люди, залиште мене. Я ще живий!”, – намагався кричати “померлий”. “Чорт забирай! Хочеш, щоб ми за тобою ще раз їхали?”, – відповідали трупарі.
Багато селян, що пережили голод, стали свідками канібалізму або частіше некрофагії, споживання трупів людей, які померли від голоду. Керівництву в Москві та Харкові було відомо про ці випадки.
Микола Москаленко згадував жах, який пережила його родина, дізнавшись про зникнення дітей сусідки: “Зайшовши до хати, ми запитали де її діти. Сказала, що померли і поховала їх на полі. На полі нічого не знайшли. Почали пошук, знайшли дома. Діти були порубані, й складені в бочку. У неї запитали, чому це зробила. Відповіла, що діти все рівно не виживуть, а так хоч вона залишиться”.
Попри голод, люди робили все, щоб вижити. Їли зіпсовану їжу, коней, собак, котів, пацюків, ховрашків, білок, черепах, жаб, змій, їжаків, пташині яйця, кору дерев, мох, жолуді, листя, квіти, ворон, голубів, горобців, жаб, бур’яни. Декого забирали в місто рідні чи їм вдавалося потрапити на завод. Обмінювали золоті родинні прикраси в магазинах “Торгзін”.
Сталін досяг свого та зміг зламати українське село, пише Еплбом. Сталін програв, бо Україна отримала незалежність. Голодомор, пише вона, пояснює походження тваринної жорстокості, з якою влада в Москві, яка нині позитивно ставиться до Сталіна, сьогодні так люто ненавидить все українське.
Ігор Тимоць, ГПУ
Це була одна з найстрашніших книг, які доводилося читати, адже Стівен Кінг із усіма жахіттями й поруч не стояв із моторошними подіями, через які пройшли українські селяни 90 років тому.
Як гартувалася ненависть Сталіна до українських селян
Книга розпочинається з 1917 року, створення УНР, Гетьманату, Директорії, Жовтневої революції та громадянської війни в колишній Російській імперії. Більшовики кілька разів приходили в Україну і втрачали її. Не мали підтримки серед українських селян. Особливо, коли почали політику “воєнного комунізму”, тобто забирали зерно в села, щоб прогодувати російські міста. У першу чергу – столицю, Москву. Бунти через брак їжі робітників в Петербурзі привели їх до влади, тож так само могли її втратити. Досвід цієї війни, зокрема в Україні, сформував погляди Сталіна.
У 1919 році всю Україну охопило найбільше і найжорстокіше селянське повстання в історії модерної Європи. Якщо раніше більшовики ставилися до України як до “Південної Росії” – провінції, котра їх цікавила родючими землями та чималими запасами продовольства, то після 1919 року вважали потенційно небезпечною і вибуховою, а українських селян та інтелігенцію, яка розвинула ідею окремої української держави, як ворогів радянської влади.
Українське повстання 1919-го ставило під загрозу увесь більшовицький проєкт. Селяни хотіли власних представників у владі, а не чужих комуністів, забрати землю у великих поміщиків, але господарювати на ній самим. Не воліли “другої панщини”, якою бачили колгоспи. Очікували на повагу до своєї релігії, мови й традицій. Хотіли продавати власне зерно і ненавиділи примусову конфіскацію своєї продукції.
Внаслідок розрухи громадянської війни та неврожаю в 1920-1921 роках в СРСР прокотився перший голод. Особливо жорстоким він був на Поволж’ї та в Україні. Проте відрізнявся від того, що буде через 12 років – у 1921 році його не приховували. Навпаки, режим намагався допомогти тим, хто голодував, просив допомоги з закордону. Зокрема, в США.
Упродовж голоду 1921-го радянське керівництво, як і через 12 років, накопичувало тверду валюту. Навіть коли голод лютував, більшовики продавали золото, твори мистецтва та ювелірні вироби. Натомість купували гармати, боєприпаси й промислове устаткування для майбутньої війни. Восени 1922 року, коли голод ще охоплював значну територію країни, Москва відкрито експортувала продовольство.
Початок колективізації й провісники голоду
До 1922 року більшовики були свідомі своєї непопулярності на селі, особливо українському. Їх політика призвела до нестачі продовольства, вибуху повстань і, нарешті, до голоду на всій території молодої радянської держави. У відповідь узяли курс на “Нову економічну політику” та “коренізацію”. Перша тимчасово легалізувала вільну торгівлю. Друга мала здобути підтримку в неросійських народів СРСР – пріоритетний статус національним мовам і культурам. Влада також запропонувала замість росіян всіляко просували місцеві кадри.
У 1928 році Сталін отримує абсолютну владу та починає першу п’ятирічку 1928-1933 років. Як параноїк боїться, що на СРСР нападуть, тому готується до пришвидшеної індустріалізації для подальшої мілітаризації і війни. Потрібно купувати обладнання для заводів. Щоб тримати в руках нафту того часу – зерно, йому потрібна колективізація. Українські селяни не хочуть вступати в колгоспи і віддавати все майно державі. Заможних селян, які вміють організовувати інших і господарювати, висилають в ГУЛАН. У відповідь на тиск і репресії починаються бунти. Сталін хоче ще більше покарати норовливих українських селян.
Узимку 1929 року в селі у центральній Україні, незнайомці увійшли до хати Мирона Долота. Селяни там були власниками своїх, хоч і невеликих клаптиків землі та вкритих соломою хат. Присутність радянської влади в селі протягом 1920-х відчували мінімально. “Ми були вільні. Їздили, куди хотіли. Ніхто не вимагав документів і не запитував, куди хочемо їхати”. Інші згадували про епоху НЕПу приблизно так само. Керувала більшовицька партія, але влада не втручалася в кожну царину життя громадян, і селяни жили своє звичне життя.
На пленумі ЦК ВКП(б) 10 листопада 1929 року вирішили “прискорити процес колективізації”, надіславши на села партійні кадри з міста. Вони мали створити колгоспи і переконати селян вступити. Кількома тижнями пізніше комісаріат земельних справ проголосив, що всі зернові регіони СРСР слід колективізувати протягом трьох років. Чоловіки й жінки, що з’явилися в селі Долота тієї зими, були одними з перших провісників нової політики.
Мотивація кадрів, які вирушили з міста, була різною. Хтось шукав підвищення по службі, хтось матеріальної вигоди. Деякі відчували революційне бажання, сформоване настійною пропагандою, котра продукувала гасла, що закликали до ненависті та жорстокості проти “куркулів, які ховають хліб”. Хтось потерпав від страху, бо в газетах безупинно писали про неминучу війну. Також далася взнаки нестача продуктів у місті. У ній звинувачували селян. Одразу по прибутті агітатори з міста вибирали собі місцевих соратників, так званий актив.
Січневого ранку 1930 року, після приїзду міських активістів до села Долота, місцеві дізналися, що групу шанованих селян – учителя, службовця, власника магазину і кількох заможних господарів – заарештовували. Їх жінок та дітей викинули на вулицю з їх осель посеред зими. Хати зайняли активісти.
Те, що описує Долот – початок “розкуркулення” або “знищення куркулів як класу”. До куркулів зараховували всіх незадоволених на селі. Якщо в сім’ї було дві корови або пара коней, то вважалася куркульською. Куркулем міг стати той, кого не любили або кому заздрили сусіди, або хто нажив собі ворогів у керівників села чи місцевих комуністів.
Між 1930 і 1933 роком щонайменше 100 тис. “куркулів” потрапили в ГУЛАГ, який розпочав серію амбітних промислових проєктів – Біломорканал, вугільні шахти у Воркуті, золоті копальні на Колимі. Діяльність стала можливою завдяки раптовій появі великої кількості в’язнів.
Радянські документи за 1930 рік нараховують 13 794 “терористичні акти” і 13 754 “масові протести”. Значна кількість з них в Україні спричинені колективізацією й розкуркуленням. Керівники шукали пояснення динаміки повстань в історії регіонів, звертаючи увагу на події 1918–1920 років.
Влітку 1930 року Москві здавалося, що можна святкувати перемогу. Попри хаос на селі, до кінця року зберігалася ілюзія, що колективізація буде “успішною”. За офіційною статистикою, у 1930 році було зібрано 83,5 млн тонн зерна – значне зростання, порівняно з 1929 роком – 71,7 млн тонн. Кремль вважав, що колективізація впевнено крокує вперед, і вирішив збільшити експорт зернових та інших продуктів харчування з СРСР в обмін на тверду валюту. Як показало майбутнє, таке рішення виявилось катастрофічним і жорстоким.
До вересня 1931 року стало зрозуміло, що врожай того року буде меншим, порівняно з минулим, а не більшим, як сподівався Сталін. СРСР не виконував експортні квоти. Урожай у 1931–1932 роках, в підсумку, був 69,5 млн тонн, а не очікуваних 83 млн. Проте Сталін підписує нереальні плани хлібозаготівель, а за їх невиконання карає занесенням колгоспів, сіл і районів на “чорні дошки”, позбавляючи їх будь-яких промислових товарів, і “штрафуючи” відбиранням усього їстівного.
Навесні 1932 року відчайдушні чиновники, котрі боялися втратити посади чи життя, усвідомлюючи можливість голоду, розпочали правдами й неправдами заготовляти хліб. В Україні з фанатичною інтенсивністю. Під час поїздки до Молдавської автономії, яка тоді входила до складу України, кореспондент “Правди” шокований дізнався, як заготовляють збіжжя. У приватному листі до колеги писав: “Рейди проходять вночі. Виконавці поводяться не по-людськи жорстоко. Є село, де немає будинку, де б не зруйнували печі. Кожного, в кого знаходили зерно, навіть найбідніших, викидали з хат і конфіскували все, як робили раніше з “куркулями”.
Через рік, взимку 1932–1933 років, тисячі подібних вбивчих обшуків за участю сільських активістів пройдуть по всій Україні.
Партійні кабінети були завалені листами. Особливо багато писали Сталіну. “Це щось жахливе – ростити дітей в нелюдських умовах. Краще їх взагалі не мати”, – писав один селянин Сталіну. Навесні 1932 року інформатори ОГПУ вперше за десятиліття, вжили слово “голод”, описуючи ситуацію на селі.
Початок голоду – закон “про п’ять колосків”
Селяни починають масово шукати їжі на полях, які вчора ще були їхніми. Сталін бачить у цих “крадіжках” причину провалу хлібозаготівлеь і 7 серпня 1932 року підписує, ініційований ним же, закон “про захист державної власності”, відомий як “закон про п’ять колосків”, за яким до 10 років ГУЛАГу або розстрілом карали за “крадіжку” будь-якої кількості соціалістичної власності.
Паралельно Сталін почав війну проти українізації, в якій вбачав шлях до ідей про відокремлення України – репресії проти українських культурних діячів і прихильників “українізації” в КПбУ.
9 листопада 1932 року, рано-вранці через два дні після урочистого святкування 15-річчя революції, дружина Сталіна, Надія Аллілуєва, застрелилася. Багато років по тому їх донька Світлана писала про “страшне, спустошливе розчарування” матері в батькові та його політиці. Надія засуджувала колективізацію та дії чоловіка, що привели до голоду, і потерпала від депресії.
Зерно було не єдиною їжею, яку Москва вирішила “вичавити” з України. У минулому в неврожайні роки селяни виживали завдяки худобі й овочам. Восени 1932 року в одноосібників і колгоспників забрали запаси насіння для сівби. За невиконання плану обкладали натуральним штрафом “у вигляді встановлення додаткового завдання з заготівлі м’яса у розмірі 15-місячної норми здачі”. Для одноосібників ввели додатково штраф у розмірі “річної норми здачі картоплі та інших овочів”. Фактично закон змушував віддати державі всі запаси овочів та худобу.
Це змусило українських селян робити фатальний вибір – відмовитися від зерна й померти від голоду, або сховати, ризикуючи бути заарештованими, страченими чи позбавленими решти їжі, після чого теж померти від голоду.
У 1932 році “чорні дошки” ввели як інструмент посилення хлібозаготівель. Колгоспи і навіть цілі села й райони, які не змогли виконати плани отримували ряд колективних покарань. Без зерна, худоби, знарядь праці, грошей, змоги торгувати чи працевлаштуватися деінде мешканці сіл, занесених на “чорні дошки”, не могли ні виростити, ні приготувати, ні придбати будь-що їстівне.
Селяни масово намагалися втекти в міста, в Росію, в Білорусь. Убогі селяни заполонили столицю, Харків.
“Матері з дітьми на руках вражали найбільше. Вони рідко спілкувалися. Бачив матір, яка була більше схожою на тінь, ніж на людину. Стояла біля дороги, а її маленька дитина, схожа на скелет, замість того, щоб смоктати порожні груди, смоктала свої маленькі пальчики, вкриті напівпрозорою шкірою. Щоранку, по дорозі на роботу, бачив тіла, які пізніше забирали, на тротуарах, в канавах, під кущами або деревами”, – згадує один із очевидців.
У січні 1933 року Сталін закрив кордони України та міст, щоб селяни не втікали туди. Окремо провели роботу над паспортною системою, яку ввели в грудні 1932 року. Це означало, що кожному, хто жив у місті, потрібен був внутрішній паспорт, а селянам таких не давали. Обмеження запровадили з небувалою швидкістю. Протягом декількох днів ДПУ УСРР отримало підкріплення з Москви. На дорогах, які вели з України, та вздовж основних шосейних доріг до міст з’явилися кордони.
Міліціонери почали завертати всіх селян, які намагались потрапити в міста. Радянський письменник Василь Гроссман, який під час голоду працював на Донбасі, згадував, що “на дорогах були поставлені заслони, щоб не дати селянам дійти до Києва. Ті йшли в обхід, лісами, болотами, будь-якими способами намагалися туди дістатися”. Проте ті, хто потрапив у черги за хлібом в місті, не обов’язково його отримував: “Міліція забирала селян з черг, заштовхувала у вантажівки та вивозила за місто”.
Галина Кириченко бачила, як у Харкові міліціонери забирали до вантажівок людей з черг за хлібом. Їх везли далеко за місто, щоб ті не могли повернутися: “Виснажені, вони вмирали на дорозі”. Міліція також шукала на вулицях людей, які намагалися купити або обміняти хліб. Це викликало підозру, адже містяни мали доступ до продуктових карток, а службовці й робітники їли в їдальнях.
Батько Марії Уманської розповідав їй, як допомагав збирати селян та їх дітей з вулиць Харкова. Йому пояснили, що селян нагодують і відвезуть додому, але згодом він почув іншу історію. Уночі живих та мертвих кидали на вантажівки, відвозили до балки за містом і викидали: “Враження було таке, наче земля ворушиться”. Олена Кобилко чула ту ж історію – селян, знайдених на вулицях Харкова, “садили у вантажні поїзди, відвозили за місто у поле, щоб там померли, і ніхто не бачив”, а тоді, живих та мертвих скидали до ями.
Тієї зими активіста по Україні забирали усе їстівне. Були озброєні довгими гострими металевими щупами, іноді з гачками на кінці, котрими проколювали будь-які поверхні, за якими могло бути збіжжя. Шукали зерно в печах, ліжках, колисках, стінах, скринях, коминах, горищах, дахах, льохах, в порожніх стовбурах дерев, собачих конурах, криницях, під гноєм, на кладовищах.
Робили повторні обшуки, щоб зненацька захопити людей за їжею. У багатьох випадках бригади приходили не раз. Деколи несподівано навідувались в різні години вдень і вночі. Коли ж заставали родину за мізерною вечерею, то забирали зі столу. Якщо борщ варився, діставали з печі та розливали по підлозі. Потім вимагали пояснити, чому ще щось залишилось, щоб покласти в борщ.
Людей, що здавалися міцнішими, обшукували ретельніше, адже ті, хто не вмирав, автоматично викликали підозру. Одна зі свідків запам’ятала, як її родині вдалося роздобути трохи борошна і вночі спекти хліб. До них одразу прийшла бригада, члени якої помітили, що в хаті готували. Увірвавшись, вихопили хліб з печі. Інший свідок описав, як бригади “ставали на горбку і дивилися, чи йде десь в селі дим з димаря. Якщо йде, значить хтось варить їжу. Йшли і забирали”.
Ганна Сухненко згадувала, що тоді було “модно” доносити, адже інформатори отримували частину від знайденого. Іншим таємно платили за інформацію або давали їжу.
Дехто пригадував, що бригади не просто забирали їжу, а псували. У селі Городищі, занесеному на “чорну дошку”, свідок запам’ятав, як поливали зерно водою, воно чорніло і проростало, після чого вивезли у балки. Туди ж викинули солену рибу, яку облили карболовою кислотою, але селяни її все одно їли.
Для того, щоб селяни не “крали” на полях, бригадири посилали об’їждчиків на конях. Зазвичай односельців, які за плату або їжу погоджувалися стерегти поля, облаштовувати на полях вишки, з яких було краще видно усіх, хто заходив на поле. Озброєні охоронці, багато з них були селянами, стерегли комори та зерносховища.
Восени 1932 року і зимою 1933 бригади майже завжди складалися з місцевих партійців, урядовців, комсомольців, держслужбовців, ДПУ. Пропаганда допомогла переконати активістів ставитися до селян як до громадян нижчого ґатунку, і сумніватися, чи вони люди. Більшість членів бригад були односельцями. Робили все не через ненависть до селян, адже самі були ними. Їх переконали вбивати добре знайомих людей.
Як людина вмирає з голоду
Українські селяни, позбавлені їжі, відчули на собі всі стадії голоду навесні 1933 року, якщо не раніше. Голод розвивається за тим самим сценарієм. На першому етапі організм споживає власні запаси глюкози. З’являються відчуття гострого голоду, постійні думки про їжу. На другому етапі, котрий може тривати кілька тижнів, починає споживати свої жири, і дуже ослаблюється. На третьому поглинає білки, знищує тканини і м’язи. Шкіра стає тонкою, очі розтягнуті, ноги і животи опухають, бо екстремальні дисбаланси спонукають організм накопичувати воду. Невеликі зусилля призводять до цілковитого виснаження. Будь-які захворювання прискорюють смерть.
Один зі свідків пригадав, що його мати “була схожа на скляну банку, наповнену водою. Її тіло, яке було видно з-під одягу, просвічувало наскрізь і було повне води, мов поліетиленовий мішечок”. Інший запам’ятав, як не міг звестися на ноги брат і лежав “наче живий, але весь опухлий, тіло блискуче, немов скляне”. Тоді “крутилась голова, все сприймалося ніби в тумані, страшенно боліли ноги, ніби з них витягували жили”.
Виснажена людина може вмерти дуже швидко, несподівано, і багато з ким так і сталося. Сестра Володимира Сліпченка працювала в школі, де стала свідком, як діти вмирали на уроках: “Сидить дитина за партою, похилилася, впала, пустила слину, і вже…”. Багато людей вмерло дорогою, коли намагалися втекти з сіл. Один свідок запам’ятав, як шляхи на Донбас були вкриті трупами: “Мертві селяни лежали на дорогах, на узбіччях. Було більше трупів, ніж людей, які могли їх прибирати”.
Ті, хто дуже довго не їв, могли раптово померти, коли їм несподівано вдавалося поїсти. Григорій Сім’я згадав, що навесні 1933 року з пшеничних полів біля дороги розносився жахливий сморід – голодні люди заповзали на поля, щоб зірвати пшеничні колоски, з’їдали, і помирали. Їхні порожні шлунки більше не могли що-небудь перетравлювати. Те саме було в чергах за хлібом у містах.
“У людей від голоду наставали глибокі зрушення психіки, здоровий ґлузд залишав їх, меркли природні інстинкти”, – згадував Петро Бойчук.
“Мені було дуже важко зосередитися на будь-чому, крім їжі. Думки про їжу множилися з шаленою швидкістю, перетворюючись на галюцинації”, – згадував Пітирим Сорокін.
“Люди стали настільки злими і дикими, що було страшно вийти на вулицю”, — згадував один із свідків. Інший згадав, що син сусіда дражнив інших дітей хлібом з варенням, яке дістала його родина. Діти почали жбурляти в нього камінням і забили до смерті. Виникла бійка за цей хліб, в якій загинула ще одна дитина.
Живих ховали поміж мертвих
Голод спричиняв різного роду божевілля. З часом усі емоції вгамувалися – їх замінила цілковита байдужість. Рано чи пізно, голод перетворив усіх на апатичних, млявих, нездатних рухатись чи думати. Сиділи або лежали на призьбі, біля дороги, на лавах у своїх хатах і не ворушилися. “Скрізь була дивовижна тиша. Ніхто не плакав, не голосив, не скаржився… Панувала байдужість. Люди були опухлі, або до знемоги висушені. Навіть відчувалась “заздрість” до померлих”, – згадував Микола Просковченко.
У багатьох випадках у тих, хто помирав, не залишалося нікого, хто б міг їх поховати. На залізничних станціях, коліях і дорогах почали нагромаджуватися трупи. Селяни, які намагалися втекти, вмирали там, де сиділи або стояли, а потім їх “збирали, як дрова, і вивозили” в братські могили. У березні 1933 року одна з очевидиць голоду їхала з родиною через спустошену Полтавщину. Подорож запам’яталась їй на все життя. Вздовж дороги лежали, а іноді сиділи мертві люди.
У містах, де влада прагнула приховати жах, який відбувався на селі, вночі тіла з вулиць прибирали й таємно ховали.
Солдати, відряджені з міст на села, наказували місцевим допомагати ховати померлих і тримати язик за зубами. Гробокопачами призначали тих, у кого ще залишалося сили, і вони готові були працювати за їжу. Одна жінка розповіла, що робота збирачем трупів допомогла їй вижити – щодня отримувала половину хлібини та оселедець.
Байдужість деяких поховальних бригад могла доходити до жорстокості. Свідки розповідають схожі історії, що надто ослаблених ховали живцем. “Були випадки, коли ховали напівживих: “Добрі люди, залиште мене. Я ще живий!”, – намагався кричати “померлий”. “Чорт забирай! Хочеш, щоб ми за тобою ще раз їхали?”, – відповідали трупарі.
Багато селян, що пережили голод, стали свідками канібалізму або частіше некрофагії, споживання трупів людей, які померли від голоду. Керівництву в Москві та Харкові було відомо про ці випадки.
Микола Москаленко згадував жах, який пережила його родина, дізнавшись про зникнення дітей сусідки: “Зайшовши до хати, ми запитали де її діти. Сказала, що померли і поховала їх на полі. На полі нічого не знайшли. Почали пошук, знайшли дома. Діти були порубані, й складені в бочку. У неї запитали, чому це зробила. Відповіла, що діти все рівно не виживуть, а так хоч вона залишиться”.
Попри голод, люди робили все, щоб вижити. Їли зіпсовану їжу, коней, собак, котів, пацюків, ховрашків, білок, черепах, жаб, змій, їжаків, пташині яйця, кору дерев, мох, жолуді, листя, квіти, ворон, голубів, горобців, жаб, бур’яни. Декого забирали в місто рідні чи їм вдавалося потрапити на завод. Обмінювали золоті родинні прикраси в магазинах “Торгзін”.
Сталін досяг свого та зміг зламати українське село, пише Еплбом. Сталін програв, бо Україна отримала незалежність. Голодомор, пише вона, пояснює походження тваринної жорстокості, з якою влада в Москві, яка нині позитивно ставиться до Сталіна, сьогодні так люто ненавидить все українське.
Ігор Тимоць, ГПУ