Ладані й Пітра — двічі Герої Соцпраці (ФОТО)

лютого 17 / 2015
Ладані й Пітра — двічі Герої Соцпраці (ФОТО)

Торік закарпатські двічі Герої Соціалістичної праці — Юрій Юрійович Пітра та Ганна Михайлівна Ладані — мали ювілеї – по сто літ!

1.


Народившись у далекому вже в часі 1914 році, їм минулорічних 24 березня та 14 грудня відповідно мало б виповнитися по 100 літ. Якщо білківчанин Юрій Пітра до «сотні» не дотягнув якихось п‘ять років, то великолучанка Ганна Ладані (у дівоцтві Макусій) не дожила навіть до сімдесяти п‘яти. Але фортуна відміряла їм славне життя: ці трудоголіки-закарпатці не тільки завзято та по-людськи працювали у полі, але, без найменшого перебільшення, «купалися» у променях сонця соціалістичної доби. Що ж, таким було наше життя за радянських часів – тут нічого не додати й не відняти.

Але унікальні ювілеї цих славних трударів громадськість Закарпаття і насправді відзначила якось мляво та без фанатизму. Ще двадцять п‘ять-тридцять років тому такі унікальні дати не минули б мимо владної еліти. Приміром, століття Пітри – ланкового-кукурудзовода, якого, пригадується, із 70-річчям вітали секретарі республіканського та московського ЦК, міністри, академіки, космонавти, колеги-орденоносці (Олександр Гіталов, Терентій Мальцев, Євгенія Долинюк, Омелян Парубок та інші), тихо й без метушні відзначили хіба-що рідні, близькі, і, звісно, односельці та журналісти (зокрема, у Білках й Ужгороді живуть його єдиний син Петро з дружиною, два онуки з невістками та чотири правнуки), найперше Василь Шкіря, Михайло Ісак із місцевої газети «Нове життя». Свого часу у селі мешкав власкор «Закарпатської правди», талановитий журналіст Олександр Сенинець, який і висвітлював життєпис Пітри, Білок і всієї Іршавщини. Але він помер, і «Закарпатка» нині вже не та…
Ладані й Пітра — двічі Герої Соцпраці (ФОТО)

До речі, педагог за фахом 72-річний П. Ю. Пітра, що завше відзначався зичливістю, доброю натурою, привітністю, хоча й був сином двічі Героя та всесоюзного депутата протягом 27 років поспіль й запросто міг зняти будь-яку зірку з неба, і донині залишається скромним, порядним, надійним і щирим співбесідником. Зрештою, ці риси притаманні йому з молодості, хоча працював навіть секретарем парткому радгоспу «За нове життя», де не тільки слави неміряно можна надбати, але й стати недосяжним, утратити свою добру репутацію тощо. Подібного не сталося. Уже не кажучи про посаду директора Білківського міжшкільного навчально-виробничого комбінату – тут теж гарний слід по собі залишив. Словом, ані поважні крісла, ані високе заступництво не зіпсували Петра Юрійовича. Він ніколи не ходив пихато та гордо, не був напористим і мстивим тощо. Його шляхетність і щирість знають усі, хто мав нагоду з ним зустрічатися та спілкуватися. Такої ж думки про нього екс-голова РДА Іван Клим, колишні прокурор Іршавщини Іван Івашкович, редактор райгазети Михайло Ціцак, газетярка Тетяна Грицищук та інші.

А відтак із болем, гіркотою у душі пан Петро розповідав, як вандали понівечили бронзове погруддя батька, яке встановили у центрі Білок ще у 1984 році, порозкрадали цінності з сільського музею (він діяв до 1991 р.), де чимало експонатів мали безпосереднє відношення до найзнаменитішого ланкового нашої області. Колеги-журналісти розповіли, що навіть раритетні біціглі, на яких Юрій Юрійович свого часу не тільки об‘їжджав приборжавські лани, але й зустрічав численних гостей – різного рангу керівників, журналістів, художників, письменників, культармійців – і ті кудись пропали. І пакості натворили не якісь прибульці-марсіяни, а сільські паскудники, які, у чому немає найменшого сумніву, навіть достеменно не знають, хто такий Пітра і скільки добра-користі він приніс для рідних Білок. У таких горе-осіб до нашої минувшини ані поваги, ані совісті, ані моралі, ані чеснот…

Між іншим, уже через кілька тижнів найвідомішому білківчанину, знаному колись кукурудзоводу, людині, яка прожила 96 років і на грудях якого сяяли дві золоті зірки Героя Соцпраці (за високі урожаї качанистої – 100 цнт./га. – ці урядові відзнаки отримав у 1958 та 1977 р.р. – за часів М. Хрущова і Л. Брежнєва), – виповнився б сто один рік. Теж знакова дата, але тепер не те, що було в ті часи, коли з такої нагоди зійшлися б до Білок малі та великі начальники, хто у різні роки мав честь очолювати область, район, сільраду, а також соратники, односельчани, з якими разом робив трудові дива на кукурудзяному лані тощо. Та вже і «круглих» ювілеїв чи світлих дат за нашої тямки не буде – не до того нині людям, вони думають, як вижити… Корективи внесла війна з агресором на Донбасі.

– Пишних святкувань із цього приводу не намічається, як не було і торік, – сказав Петро Юрійович у телефонній розмові, – але хто прийде-навідається до нашої оселі, із тим неодмінно поспілкуємося за гостинним столом і за чашкою кави згадаємо, яким файним був і як красно жив Юрій Юрійович Пітра. Його майже столітнє життя – це біографія справжнього закарпатського трударя-селянина, безпрецедентний приклад сумлінного ставлення до роботи, до громадських справ, бо він не цурався труда, до якого звик ще із дитинства, коли працював на багатіїв, у тому числі й за кордоном. А прожиті роки – це не тільки століття на долоні, не тільки духовне багатство нашої родини, це розгорнута палітра післявоєнного краю до наших днів, а зоряні широти-висоти – ознака радянських часів. Історію не перекреслити. Та й робити цього не слід. А те, що Білки – один з найкрасивіших та найошатніших населених пунктів у нашому краї, мене радує, тішить, окрилює, бо для його розквіту жив і творив батько – разом із односельцями, усією громадою Іршавщини, зрештою, усіма закарпатцями.

Доречно буде сказати, що помер Ю. Ю. Пітра теж у березні – четвертого його дня, але вже у 2009 р. Рівно через 96 літ після народження перестало битися серце великого хлібороба, але залишилася його душа, пам‘ять про каждоденну працю його мозолистих рук, що не знали спочину з 12 літ, землю-годувальницю, яку він до безтями любив до останнього свого подиху, недоспані та росяні ранки, його родове гніздо тощо. Саме тут, у хаті, в якій і провів останні десятиліття найславетніший білківчанин, планують організувати міні-музей домашньої слави – експонатів, за словами Петра Юрійовича, є немало. Та й бажаючих, які підкладуть плече у цій справі – не бракує. Задум, без перебільшення, вартує підтримки, адже людина ця була високого польоту, він не тільки умів працювати, але й запалював до роботи інших. Переважна більшість підтримує таку ідею.

Двадцять сім років поспіль Юрій Юрійович був депутатом ще союзного парламенту у Кремлі, де тоді засідало кілька тисяч депутатів – сходилися вони до Кремлівського палацу з’їздів від західного Закарпаття і аж із наддалекої Чукотки. У тодішні Білки, слава про які сягнула за межі Закарпаття, приїжджали десятки великих і відомих персон, а завдяки тісним зв‘язкам із тодішньою партійно-радянською елітою Києва та Москви, вдалося втілити в життя чимало соціально-важливих проектів не тільки одного окремо взятого села, але і всього регіону. Орденоносець, герой і депутат-кукурудзовод був не тільки лауреатом Державної премії СРСР, яку порівно розділив поміж бригадою, тож йому із 12 тисяч рублів перепало стільки, скільки й іншим трудівникам поля, але навдивовижу скромною та чесною людиною. Веселий, у міру дотепний, балакучий – ці риси завжди помагали йому у різних ситуаціях. Маючи вже далеко за сімдесят, він іще працював у ланці, та навіть у вісімдесят не сидів без діла – йшов у поле і радив, як садити, коли, аби виростити щедрий урожай золотавої качанистої. Двічі Герой завше наголошував: «Кукурудзу треба сіяти від 26 квітня і до 6 травня – «до дня Юрія» зерно має бути в землі, бо це для нашої кліматичної зони і є найоптимальніші строки. Хто проспить – залишиться без урожаю». Ті, хто прислухався до цих мудрих порад, завжди качанів «ламали» якнайбільше.

Про унікальне життя і трудові злети цієї славетної людини нашого краю сказано та написано багато – у газетних і журнально-публіцистичних статтях, радіоефірах, видано книжки тощо. До Пітрових життєвих перевалів ще й зараз нерідко повертаються журналісти, коли хочуть порівняти тодішні його депутатські будні з щоденними турботами, заняттями теперішніх народних обранців. Але такі паралелі важко провести – тоді депутати жили не для себе, а в основному переймалися клопотами громади. Мало хто у ті роки йшов до депутата, тим паче, союзного, з просьбою влаштувати сина чи доньку до вишу, хоча з приводу незаконного арешту чи несправедливого судового вироку, міліцейського свавілля, інших життєвих обставин зверталися часто тощо.

Приміром, Ю. Пітра ніколи не залишав поза увагою жодне звернення своїх земляків, бо знав, що за ними – людська біда, трагедія, доля тощо. Між іншим, двоє синів Петра Юрійовича – Петро та Юрій (онуки двічі Героя) – також у «життя пішли» з вищою освітою, але вступали до університету не завдяки блату чи відомому прізвищу, а самі обирали професію до душі й мали тверді знання. Як і двадцятирічна онучка Яна – Петрова донька, яка у майбутньому стане фахівцем у міжнародній сфері: вона є студенткою-четвертокурсницею однойменного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Дідусь пишається, що здобуває освіту у вузі великого Каменяра, інші онуки, зокрема, Юрко (син Юрія) теж студент IV курсу інженерно-технічного факультету УжНУ, вчаться гарно й найближчим часом у студентські лави стануть ще двоє онуків.

2.

Другі столітні іменини пов‘язані з іменем Ганни Михайлівної Ладані, яка народилася того ж 1914 року, що і її білківський сподвижник на трудовій ниві Ю. Пітра. Вона також очолювала ланку у колгоспі ім. Леніна й за ратний труд двічі отримала звання Героя Соціалістичної праці з врученням золотої медалі «Серп і молот» – першу нагороду у мукачівському кінотеатрі «Перемога» їй і ще 10 відомим трударям Мукачівщини від імені Президії Верховної Ради СРСР 30 березня 1949 р. вручав перший секретар обкому партії, голова Закарпатської обласної ради І. І. Туряниця. Потім була друга зірка Героя – указ був підписаний М. С. Хрущовим, тоді аналогічно було відзначено труд 23 передовиків України, а 233 чоловік «золоту» нагороду отримали вперше. У перші повоєнні роки така підтримка закарпатців-хліборобів мала неабияке ідеологічне значення, влада прагнула показати, що вона піклується про трударів, всіляко заохочувала їх до нових вершин, водночас зміцнювала свій вплив у середовищі селян.
Ладані й Пітра — двічі Герої Соцпраці (ФОТО)

Невдовзі у центрі цього унікального та багатого навіть на ті часи, не кажучи вже про сьогодення, села – з‘явився бронзовий бюст (автор погруддя – талановитий український скульптор І. С. Зноба) уславленій «подрузі» лідера ЦК КПРС Хрущова – цій маленькій і тендітній жінці, з гарними та добрими очима, сходження до хліборобської майстерності для якої розпочалося у 1947 році. Саме тоді вона з чоловіком Михайлом, братом Юрієм Макусієм і його сім‘єю вступила у артіль (а у 1950 році стала членом партії – ВКП(б), де їй довірили ланку, яка довгі роки поспіль вирощувала рекордні урожаї кукурудзи, соняшника, овочів. Тепличні квіти були потім – коли пішли в моду плівкові споруди, однак це вже були так звані підсобні колгоспні промисли. Вони дали могутній поштовх у зароблянні грошей, тож сельчани займалися всім, що приносило до колгоспної каси прибутки. А колгосп ім. Леніна став мільйонером, місцеві люди з кожним роком жили краще та заможніше. Великолучківське господарство не сходило зі шпальт газет, сюди, до Г. Ладані, їздили за досвідом із далеких і близьких країв. Вона щедро та залюбки ним ділилася.

Між іншим, касиром у млині працював її напрочуд старанний і товариський чоловік Михайло. Коли десь у компанії трохи випив (хоча алкоголем не зловживав), то жартував, мовляв, «Анця (дружина – авт.) ходить по з‘їздах і конференціях, а їсти вдома немає кому зварити й він мусить іти в колгоспну їдальню…» Але там варили настільки смачні обіди, що не кожна газдиня могла подати на стіл такі апетитні страви. Мукачівський журналіст-ветеран Микола Літковський стверджує: ця великолучанка, яка відійшла у світ потойбічний 21 вересня 1978 р. й похована на сільському цвинтарі, понад усе любила землю, нею жила і її прикрашала, дбала про неї у сонячну днину та негоду. А праця для неї була джерелом радості та наснаги.

Чи пом‘янули «Ладаніку» (саме так називали мукачівці та великолучани славну трудівницю Г. М. Ладані) з цієї нагоди, сказати важко – односельці твердять, що нема кому, бо її рідня вже давно не живе в селі: донька Марта з сім‘єю за кордоном – аж у далекій Греції. Різні розказують версії, мовляв, що усе ж таки спонукало доньку знатної героїні виїхати з рідного села на острівні землі Еллади та Платона. Але переповідати їх не станемо – вони можуть виявитися невірними, невмотивованими чи просто висмоктаними з пальця. Та й подалася аж десь «за Афіни» не сама, а з дочкою.

Як відомо, у сім‘ї Ганни та Михайла Ладані було двоє дітей – Михайло та Марта. У досить молодому віці талановитий син став доктором наук із мікробіології, однак із невідомих причин помер, щойно йому виповнилося сорок. А перед тим побував у службовому відрядженні в Америці, навіть мав залишитися за океаном на стажуванні. Це нині все здійснимо – запросто їдь собі хоч у світ за очі, а тоді, у застійні часи, такі подорожі санкціонувалися на рівні Москви (і не нижче!). Тим паче, якщо йшлося про сина двічі Героя Соцпраці, депутатки ВРУ й делегатки партійних з‘їздів у Москві та Києві. Усім зрозуміло, якби не підтримка чи «словечко» з боку матері, то навряд чи збулася б мрія молодого науковця. За дружину мав чарівну дівчину-доньку офіцера Радянської армії. У подружжя народилося двоє дівчаток, які, найімовірніше, мешкають в Ужгороді й давно мають свої сім‘ї, а можливо, що й онуків.

Сталося так, що великолучани, за словами колишнього вчителя місцевої СШ, репресованого сталінським режимом (і реабілітованого у роки незалежності) 85-річного Федіра Рубіша, який дуже близько знався з цією сім‘єю й із теплотою згадує про неї у своїх книжках, втратили контакт із даною родиною. Отже, зібрати «повнометражну» біографію, тобто вичерпні дані про нащадків сина двічі «героїні» Ганни Ладані, а також близьке оточення, не вдалося. Хоча багато знайомих, приятелів автора цієї статті добре пам‘ятають, як Марта та Михайло вчилися в Ужгородському держуніверситеті, як у дорослому житті прошкували до своїх висот і як не завжди рівно складалися їхні долі.

Донька Марта, закінчивши англійське відділення факультету романо-германської філології тодішнього УжДУ, повернулася додому, у В. Лучки, де у сільській середній школі розпочала свою педагогічну діяльність. Відтак поєднала долю з однокашником-мукачівцем Володимиром Маринцем (щоправда, він учився на французькому відділенні), але невдовзі розлучилися. Тут теж були свої мотиви, зокрема, кажуть, що виявився ще тим модником, у нього з‘явилися сумнівного роду захоплення тощо. Можливо, що «підвела» престижна на ті часи робота – впливова теща-ланкова влаштувала його спершу на Чопську митницю інспектором, але за рік прийшло розчарування (молода сім‘я поповнилася донькою, яка також із 65-річною матір‘ю у Греції).

Однак на цьому кар‘єрний поступ Володимира, який учився на одному курсі з відомим перекладачем і русинським поетом Іваном Петровцієм, не зупинився. Він улаштувався на ще класнішу роботу – гідом у обласну філію екскурсійно-молодіжного бюро «Супутник» (ця структура була створена з ініціативи ЦК ВЛКСМ у 1958 р. й користувалася великою популярністю серед радянської молоді). А зайняти в ній якусь посаду вважалося великим везінням – вдавалося таке лише за сприяння «своїх» людей у КДБ чи партійних органах. Що й казати, Ганна Михайлівна подбала про своїх сина та дочку, на них чекали звабливі перспективи. Зять Володимир «возив» по білому світу туристів із усього Союзу, побував у багатьох країнах Європи, навіть відвідав Африку, у нього з‘явилися нові та впливові знайомства, а ще він мріяв про дипломатичну службу. Але після одного з круїзів Марта буцімто запідозрила свого коханого чоловіка у амурних походеньках, вони скандально розлучилися й на посольській кар‘єрі зятя було поставлено хрест. Ще через якийсь час він раптово помер.

– А ровесники заздрили Володимиру у такому виборі? – запитую співбесідника.

– Звісно! Навіть щиро вітали, що зумів заворожити серце такої знакової нареченої. Тим паче, що багато хто хотів стати зятем двічі Героя Соцпраці Ганни Ладані, за красивою Марточкою увивалися найвидніші хлопці Закарпаття, а вона чомусь віддала перевагу франту Маринцю. Кажуть, згодом жалкувала за своїм невдалим вибором, адже сама була також скромною і навдивовижу порядною, як і мати-героїня. Але каяття, на жаль, виявилося запізнілим…

3.


Уже згадуваний педагог-ветеран Ф. Ф. Рубіш красномовно та відверто згадав, як встановлювали бюст-погруддя відомій його землячці.
– Фундамент-подушку доручили копати-заливати мені з старшокласниками, – каже дотепний і говіркий дідусь. – Ми хутко викопали яму та залили цоколь бетоном. За всіма нашими діями ретельно слідкував дільничний інспектор з Мукачівського райвідділу внутрішніх справ. Коли все було готово, у велетенському дощатому ящику привезли саме погруддя – на розпаковану «бронзову» Ганну Михайлівну пів-села збіглося подивитися. Усім було цікаво, яка вона, жінка-трудівниця, у металі? Але бюст виявився надто запилюжений, бо спеціальною поштою «їхав» аж із Києва. Його треба було трохи почистити, але водою змити кірку пилюки, перемішаної з масною тирсою, виявилося нереально. Звісно, навести глянц, відполірувати погруддя також було непросто.

Але вихід із ситуації знайшовся – довелося йти до головного «медика» сільської дільничної лікарні й уклінно попрохати пляшку спирту – для суспільно-корисної справи він без роздумів націдив півлітрівку. Коли пан учитель приніс її на місце, де вже стояв постамент, правоохоронець дуже зрадів, тож не соромлячись, узяв і зухвало відлив собі половину, мовляв, зараз обід і цією штуковиною він горло «промочить». Якраз і товариші-офіцери по службі підвернулися. Як було не дати стражу порядку – він стояв наглядачем, тож і владу мав немалу. Словом, він пішов собі, а в Ф. Ф. Р. пів-пляшки вислизнуло з рук і місткість розбилася. Прийшлося вдруге поспішати у лікарню й випросити ще одну пляшку спирту. Відтак ним і натерли до лиску постамент, знявши з «бронзи» бруд і жирні плями. Відтак у чорній хустці на голові (з цим сільським атрибутом Г. М. Ладані виступала у Києві, сапала в полі кукурудзу, їздила по закордонах і навіть зустрічала Хрущова у 1959 р., Брежнєва у 70-их) нагодилася і сама винуватиця «завтрашнього» торжества й лукаво, «жива» до «неживої» посміхнулася.

– Що скажете, Ганно Михайлівно? – звернувся до «двохразової» героїні гострий на язик Федір Федорович.

– Та мені йсе треба?– стиха та неголосно відповіла ланкова. – Жила‘м дотепер і далі могла‘м жити без пам‘ятника. Та й іще в центрі села – щоби всі на мене дивилися…

А вже наступного дня у В. Лучках відбувся велелюдний мітинг – бюст двічі Герою Соціалістичної праці було відкрито. Всі присутні мали піднесений, натхненний настрій, обличчя палали радістю, світилися небуденністю. Перед натовпом із коротеньким словом виступила і сама «героїня». Із папірця Г. М. Л. подякувала партії та уряду за таку велику увагу до її скромної персони, до праці сільських трудівниць. Як завжди, на імпровізованій трибуні з районними та обласними начальниками вона була у акуратно зав‘язаній чорній хустині. Їй це личило! А бюст – це справжня копія славетної жінки з мозольними руками, яка десятиліттями жила полем і вирощувала з односельчанками високі врожаї. Бюст кілька десятиліть поспіль прикрашав село, аж доки не пішла пошесть на кольоровий метал. Прикро, що у часи епідемії на брухт погруддя славної великолучанки потрощили, зірки хтось виколупав, та й інших прикрощів завдали цьому знаку історії, знаку, який ще донедавна уособлював радянський спосіб життя, соціалістичну епоху, його людей.

Михайло Папіш, журналіст (Іршавщина-Мукачівщина).
Категорія : Суспільство


Loading...
загрузка...


Залишити Коментар