Повернення в «нікуди»: Чому ветерани на Закарпатті змушені воювати за право на гідне життя після фронту

Поки на паперах звітують про «успішну адаптацію», реальність ветеранів на Закарпатті виглядає інакше: черги в кабінетах, байдужість роботодавців та болюче відчуття непотрібності в тилу. 17 квітня в Хусті пройшли збори підрозділів цивільно-військового співробітництва (ЦВС) Закарпатського ОТЦК та СП. За офіційними формулюваннями про «налагодження мостів» ховаються сотні поламаних доль, які намагаються знайти своє місце у цивільному світі.


​Квіти на бетоні: пам’ять, що розриває серце
​Зустріч офіцерів та сержантів розпочалася біля Алеї пам’яті героїв у центрі Хуста. Це місце — не просто локація для фотозвітів. Це щоденне нагадування про ціну, яку Закарпаття платить за кожен спокійний ранок.

Покладання квітів стало хвилинною паузою перед обговоренням жорстокої реальності: тих, хто повертається з пекла, стає дедалі більше, а готовність суспільства їх прийняти — під великим питанням.
​Стіна байдужості: чому бізнес боїться ветеранів?


​Найбільш болючим ударом під дих для захисників стає пошук роботи. Історія хустянина Андрія Шахнова, який пройшов крізь жахи російського полону, — це вирок сучасній системі працевлаштування.


​«Роботодавці часто просто не хочуть чути про підірване здоров’я. Їм потрібен ідеальний ресурс, а не людина, яка віддала своє здоров’я за їхню можливість вести цей самий бізнес», — звучить як лейтмотив багатьох звернень.


​Цю проблему підтвердили й фахівці ТЦК: Ольга Жигора (Рахів) та Сергій Юричко (Ужгород). Вони констатують: демобілізованих ставатиме все більше, і якщо громади не прокинуться зараз, ми отримаємо соціальний вибух відчаю.

​Між бюрократією та реальністю: хто насправді допомагає?


​Держава пропонує програми, такі як регіональна ініціатива «Захист», про яку розповідала Наталія Куцин із Закарпатської ОДА. В області вже працюють 90 фахівців соціального супроводу мережі «Вдома». Але чи достатньо цього, коли ветеран залишається сам на сам із ПТСР та пустим гаманцем?


​Справжніми рятівними колами стають самі побратими:
​Досвід Сваляви: Роман Бендас (Асоціація «Новий формат») довів, що тільки ветерани можуть по-справжньому зрозуміти ветеранів. Вони самі шукають роботу один одному, не чекаючи подачок від чиновників.

​Служба розшуку: Каріна Александрова (Червоний Хрест) нагадала про найстрашніше — родини, які живуть у невідомості між «зник безвісти» та надією на полон.

​Книга, написана кров’ю


​Василь Полянський, голова «Об’єднання сімей загиблих захисників», представив присутнім «Книгу пам’яті Героїв Хустщини». Це не просто перелік імен — це список боргів, які суспільство ніколи не зможе виплатити. Це світло тих, хто вже не повернеться, яке має освітлювати шлях чиновникам, що засиділися у кріслах.


​Чому це важливо для кожного з нас?

​Підсумовуючи збори, представники ОК «Захід» Євген Грабар та керівництво Закарпатського ОТЦК наголосили: інтеграція ветерана — це не обов’язок ТЦК чи соцзахисту. Це обов’язок сусіда, роботодавця, кожного мешканця громади.

​Ми не маємо права допустити, щоб після повернення з фронту наші захисники почувалися чужими у власних містах. Успішна інтеграція — це не про папери, це про гідність.