«Коли світ валиться — я тримаю»: історія рятувальника Олександра Брайловського, який став опорою у часи розпачу

Коли на сході України лунали перші вибухи, рятувальник Олександр Брайловський не став ховатися — він вийшов назустріч вогню. 24 лютого 2022 року Сіверськодонецьк, його рідне місто, прокинувся під гуркіт артилерії, і мирне життя раптово стало спогадом. Відтоді Олександр пройшов пекло окупації, евакуацій у Бахмуті, ракетних ударів у Харкові та нині продовжує свою боротьбу — тепер уже на Закарпатті.



«Не зламатися — означає бути опорою для інших»

Коли до його пожежно-рятувальної частини увірвалися озброєні окупанти, страх був, зізнається Олександр, але не було зневіри. Замість капітуляції — рішення прориватися до своїх. Із мінімумом речей, та з максимальним внутрішнім стрижнем він пройшов через ворожі блокпости, щоб знову стати до справи — рятувати тих, хто цього потребував найбільше.

Бахмут: дорога життя під вогнем

На Донеччині, в місті, що стало символом незламності, Олександр організовував гуманітарні рейси та евакуації. «Капсула» — броньований КрАЗ — стала для понад 130 людей останнім шансом на порятунок. Серед них — діти, які пережили жахи, про які важко навіть говорити. Їхні очі досі перед ним.



Харків: без сну і страху

На Харківщині Брайловський став частиною зведеного загону, який не мав права на відпочинок. Масовані обстріли, критична інфраструктура, яка ставала мішенню ворога знову й знову. Ліквідація наслідків, відновлення — під постійною загрозою нових ударів. «Ми не могли дозволити собі емоції, тільки чіткі дії. Люди чекали на нас, і ми не мали права їх підвести», — говорить Олександр.

Закарпаття: новий етап — та сама відданість

Нині Олександр служить у тиловому регіоні, проте його досвід — це скарб, яким він ділиться з молодими рятувальниками. Координація, підготовка, допомога — він не зупиняється, бо, як сам каже, «коли ти потрібен — маєш бути сильним, навіть якщо сам на межі».

«Я не герой. Я просто роблю те, що треба»

Олександр не шукає уваги, але його історія — це більше, ніж хроніка війни. Це нагадування про силу людського духу, який не ламається навіть тоді, коли навколо все руйнується. Його серце — не з каменю, але з броні. Бо саме таке серце треба мати, аби тримати світ, що падає.

«Справжня сила — в людях, яких ти врятував, і в їх подяці. Це не дає зупинитися. Це — мій фронт».