Життя переселенців на Закарпатті (відео)
2022 рік змінив життя всіх українців. Чи не кожен відчув, як це – боятися за власне життя і благополуччя тих, хто поряд. Серед нас є люди, які відчули це найбільш гостро, ті, кому довелося покинути власні домівки і розпочати нове життя, буквально, без нічого. Це Михайлик. Він з мамою, сестричкою та бабусею евакуювався з Костянтинівки. Хлопчик рахує дні, скільки вже не вдома – сьогодні 20. Каже, найбільше сумує за татом та своїм іграшковим літачком, якого довелося залишити на Донеччині. Вікторія, мама Мишка, згадує, що довелося пережити. Постійні обстріли, нестихаючі вибухи. Жінка говорить, боялися навіть вийти з дому, тому упродовж 2 місяців діти бачили вулицю лиш з вікна будинку. Все ж, найважчим було покинути рідний дім і пірнути в невідоме. Пан Максим – батько-одинак, вивозив з-під обстрілів доньку та матір літнього віку. Про те, що вдалося пережити майже не згадує, радіє, що нарешті його родина в безпеці. Пані Олена звикає до нового життя. Тут вона разом з сином, молодшому Матвію 6 років. Хлопчик щойно пішов в перший клас и тепер адаптується не тільки до навчання, а й до нового життя. Виїжджали так само під звуки вибухів. У цьому шелтері, що у селі Лохові Мукачівської територіальної громади знайшли прихисток багато родин. Проживають безкоштовно, отримують необхідний супровід. Для всіх це місце стало гаваню порятунку від рашиської навали. У багатьох з цих людей вщент зруйновані домівки, хтось покидав місто, де прожив вже життя з невеличким оклунком речей, у всіх незмінно читається превеликий біль в очах. Але зараз вони в безпеці, і це – найголовніше. Історії цих людей різні, але всіх їх об’єднує одне – статус внутрішньо переміщених осіб. Наразі вони проходять складний процес інтеграції в нове суспільство.