Закарпатець виготовляє іграшкові меблі які не відрізняються від справжніх
Свого часу хустянин працював столяром, виготовляв вишукані дивовижні вироби інтер’єру для будинків. Утім після травми втратив можливість вільно пересуватися і фактично є прикутим до візка.
Тепер його родинну справу продовжує син, а сам закарпатець вирішив, що якщо більше не має змоги допомагати краянам оздоблювати оселі гарними сучасними меблями ручної роботи, то хоча б може стати в нагоді найменшим – діткам. І 8 років тому почав виготовляти для малечі мініатюрні шафи, ліжечка, столи, стільчики, дивани, які від звичайних, особливо на фото, не відрізниш.
Більше про своє життя та дивовижне захоплення пан Віталій розповів «Карпатському об’єктиву».
Надихнула внучка
Віталій Степанюк усе життя пов’язав із роботою з деревом. Колись його батько теж займався деревообробкою.
«Мої прадіди по лінії мами були бокорашами, сплавляли ліс. Любов до дерева передалася мені в спадок і від батька. Свого часу закінчив технічне училище й займався столяркою. Виготовляв спочатку тільки вікна та двері. Потім, коли з жінкою почали будувати дім і в нас не вистачало коштів на меблі, вирішив зробити їх своїми руками. Вийшло досить непогано. Згодом почали надходити замовлення від друзів, і я зрозумів, що мої вироби подобаються іншим», – ділиться думками хустянин.
Справді, усе в оселі пана Віталія випромінює теплоту, усе дбайливо виготовлене господарем: від стін будинку до кожної дрібниці в інтер’єрі.
«Мені й із дружиною поталанило. Вона кравчиня. Усі штори, занавіски, скатерті, серветки, покривала на дивани та ліжка, навіть деякі килимки – вироби її рук. Відповідно, свої захоплення ми й дітям передали. Син наразі живе в Чехії, має там столярний цех. Донька – модельєрка, мешкає в столиці. Живемо ми чесно і на хліб щоденний заробляємо чесною працею. От тільки після аварії я втратив можливість ходити на роботу та повноцінно працювати. Тому й вирішив, що можу виготовляти щось мініатюрне, для діток», – розповідає чоловік.
Перше іграшкове ліжечко закарпатець зробив для внучки. Саме її вважає мотиваторкою свого нового заняття.
«Щороку влітку внуки відпочивають у нас. Мирославі тоді було п’ять. Вона дуже просила нас купити іграшковий будиночок для Барбі. Я подивився на фото цієї конструкції в інтернеті й подумав, що таку хатинку і навіть кращу можу їй змайструвати сам. Почав із ліжечка. Миросі воно дуже сподобалося. Працював фактично з відходами, але за три тижні повністю вмебльована двоповерхова хатка для ляльки була готовою. Там були дві спальні, вітальня, кухня, ванна, хол та коридор. Онучка забрала з собою будиночок до Києва і показала подругам. Їхні мами одна за одною почали в мене замовляти такі ж для своїх діток. Із матеріалом допоміг сусід, який теж працює в деревообробній сфері. Обшивку для меблів я виготовив з натуральної шкіри – зі старих сумок дружини. Зараз найчастіше використовую спеціальний матеріал – велюр, рогожу або шкірозамінник. Замовляю їх в інтернет-магазинах. Так само різні гачки, ручки для шухляд та всіляку фурнітуру купую онлайн, бо в нас, у невеликому містечку, такі крихітні деталі придбати не можна. Одним словом, якщо є бажання щось творити, способи для втілення в життя ідей також знайдуться», – переконаний чоловік.
Кожен виріб має бути унікальним
Усі свої вироби хустянин виготовляє в єдиному примірнику, каже, що звичайні меблі робив також унікальні.
«Кожен виріб повинен мати власну родзинку. Загалом не люблю повторюватися в роботах. Це не конвеєрна праця. Тут можна фантазувати і створювати те, що приходить на думку. До речі, виготовляю й дерев’яні іграшки, але більше спеціалізуюся на меблях, бо знаюся на такій роботі краще. Магазинні лялькові меблі дуже дорогі, я ж або беру з людей за них символічну плату, або навіть просто дарую вироби. На щастя, на прожиття мені вистачає, бо і жінка підробляє, і діти допомагають, а от працюю найчастіше для того, аби не сидіти без діла, не нудьгувати, не думати про те, що ось тут болить, там ниє… Щоб почуватися корисним і щоб малеча отримувала радість», – стверджує чоловік.
За 8 років пан Віталій зробив кілька сотень дерев’яних меблів для дітей, як для хлопчиків, так і дівчаток.
«Хлопцям подобаються, скажімо, казарми, фантастичні будинки для роботів, гаражі для іграшкових автомобілів, а дівчаткам – казкові хатинки для фей та меблі для ляльок. Хоча дівчинці з Миколаєва, наприклад, яка наразі мешкає в Хусті, я подарував гараж для танків. Вона колекціонує бойові автомобілі, та й характер має геть не дівочий, енергійна така, цілеспрямована! Часто приходить до мене в гості, бо її мама винаймає будинок по сусідству з нами», – розповідає закарпатець.
Над великими виробами Віталій Степанюк не працює, тому що йому важко пересуватися, усі його роботи є мініатюрними копіями справжніх меблів.
«У мене була травма попереку, ходжу важко. Пересуваюся або з милицями, або на візку. І то дякую Богу, що живий. Але працювати за станком змоги не маю, користуюся інструментами, які можна тримати в руці й виготовляти вироби в сидячому положенні. Через це спеціалізуюся виключно на всьому крихітному. Найбільший виріб має висоту 1 метр 10 сантиметрів. Це будиночок для Барбі. Але всі меблі в ньому крихітні: корито для купання ляльки, унітаз, комод, шафи, дивани, крісла, столи, стільці тощо. Над подушками, ковдрами та килимками працює дружина. Вона мені в усьому активно допомагає, підтримує, як лише може. Найменший виріб – ліжко для Дюймовочки – 8 на 12 сантиметрів. Загалом стандартні меблі в мене мають величину 20–40 сантиметрів», – зазначає майстер.
Аби не зашкодити дітям та не викликати в них алергії, усі вироби чоловік покриває тільки натуральними фарбами, які не виділяють токсичні речовини.
«Я несу відповідальність за свої вироби й гарантую їхню якість. У мене в самого маленькі внуки. Тому намагаюся все робити максимально природним, натуральним. Малюк же може й зубами виріб узяти, і полизати, і постійно з ним контактує. Мені подобається оздоблювати меблі різьбленими елементами. Працювати з такими деталями неймовірно цікаво, і самі роботи виходять гарними, під старовину. Створення одного, наприклад, стільця займає години 2–3, а цілого будиночка може розтягнутись і на два місяці. Усе залежить від кількості кімнат у хатинці та їхнього дизайну», – стверджує закарпатець.
На думку чоловіка, найважчим у роботі з маленькими меблями є пошук необхідної фурнітури, адже вибір хоч і є, але він не надто великий. А от найбільше йому до снаги працювати над столиками та трюмо.
«Коли закінчую роботу, відчуваю справжнє внутрішнє задоволення. Проте коли виробу радіє дитина, це мене просто окриляє, і про труднощі я одразу забуваю. Іноді дійсно нелегко підібрати деталі для оздоби або для кріплення, доводиться щось там переробляти, підточувати чи відрізати. На жаль, іграшковими меблями займається в нас небагато людей, тож у виробників робити мініатюрну фурнітуру великої потреби немає. Але часом дещо син надсилає з Чехії, іноді щось дочка купує мені в Києві. Тому потихеньку викручуюся з будь-яких ситуацій. Проте всі незручності – це дрібниці порівняно з тією радістю, яку я відчуваю, коли бачу щасливу посмішку хлопчика чи дівчинки перед собою або на фото, що надіслала мама малюка», – запевняє хустянин.
На перспективу Віталій Степанюк планує й далі вдосконалюватися та виготовляти нові види меблів для діток.
«Хочу зробити для хлопчика-переселенця із Запоріжжя спальню для динозавриків з особливими ліжечками – трикутної форми. У нього через місяць день народження, тож гадаю, встигну. Крім того, ще ніколи не виготовляв мініатюрний робочий кабінет, тому хочу спробувати попрацювати над такою кімнатою. Загалом планів багато, головне, аби були здоров’я та сили їх реалізувати», – наголошує пан Віталій.
Марина АЛДОН
Тепер його родинну справу продовжує син, а сам закарпатець вирішив, що якщо більше не має змоги допомагати краянам оздоблювати оселі гарними сучасними меблями ручної роботи, то хоча б може стати в нагоді найменшим – діткам. І 8 років тому почав виготовляти для малечі мініатюрні шафи, ліжечка, столи, стільчики, дивани, які від звичайних, особливо на фото, не відрізниш.
Більше про своє життя та дивовижне захоплення пан Віталій розповів «Карпатському об’єктиву».
Надихнула внучка
Віталій Степанюк усе життя пов’язав із роботою з деревом. Колись його батько теж займався деревообробкою.
«Мої прадіди по лінії мами були бокорашами, сплавляли ліс. Любов до дерева передалася мені в спадок і від батька. Свого часу закінчив технічне училище й займався столяркою. Виготовляв спочатку тільки вікна та двері. Потім, коли з жінкою почали будувати дім і в нас не вистачало коштів на меблі, вирішив зробити їх своїми руками. Вийшло досить непогано. Згодом почали надходити замовлення від друзів, і я зрозумів, що мої вироби подобаються іншим», – ділиться думками хустянин.
Справді, усе в оселі пана Віталія випромінює теплоту, усе дбайливо виготовлене господарем: від стін будинку до кожної дрібниці в інтер’єрі.
«Мені й із дружиною поталанило. Вона кравчиня. Усі штори, занавіски, скатерті, серветки, покривала на дивани та ліжка, навіть деякі килимки – вироби її рук. Відповідно, свої захоплення ми й дітям передали. Син наразі живе в Чехії, має там столярний цех. Донька – модельєрка, мешкає в столиці. Живемо ми чесно і на хліб щоденний заробляємо чесною працею. От тільки після аварії я втратив можливість ходити на роботу та повноцінно працювати. Тому й вирішив, що можу виготовляти щось мініатюрне, для діток», – розповідає чоловік.
Перше іграшкове ліжечко закарпатець зробив для внучки. Саме її вважає мотиваторкою свого нового заняття.
«Щороку влітку внуки відпочивають у нас. Мирославі тоді було п’ять. Вона дуже просила нас купити іграшковий будиночок для Барбі. Я подивився на фото цієї конструкції в інтернеті й подумав, що таку хатинку і навіть кращу можу їй змайструвати сам. Почав із ліжечка. Миросі воно дуже сподобалося. Працював фактично з відходами, але за три тижні повністю вмебльована двоповерхова хатка для ляльки була готовою. Там були дві спальні, вітальня, кухня, ванна, хол та коридор. Онучка забрала з собою будиночок до Києва і показала подругам. Їхні мами одна за одною почали в мене замовляти такі ж для своїх діток. Із матеріалом допоміг сусід, який теж працює в деревообробній сфері. Обшивку для меблів я виготовив з натуральної шкіри – зі старих сумок дружини. Зараз найчастіше використовую спеціальний матеріал – велюр, рогожу або шкірозамінник. Замовляю їх в інтернет-магазинах. Так само різні гачки, ручки для шухляд та всіляку фурнітуру купую онлайн, бо в нас, у невеликому містечку, такі крихітні деталі придбати не можна. Одним словом, якщо є бажання щось творити, способи для втілення в життя ідей також знайдуться», – переконаний чоловік.
Кожен виріб має бути унікальним
Усі свої вироби хустянин виготовляє в єдиному примірнику, каже, що звичайні меблі робив також унікальні.
«Кожен виріб повинен мати власну родзинку. Загалом не люблю повторюватися в роботах. Це не конвеєрна праця. Тут можна фантазувати і створювати те, що приходить на думку. До речі, виготовляю й дерев’яні іграшки, але більше спеціалізуюся на меблях, бо знаюся на такій роботі краще. Магазинні лялькові меблі дуже дорогі, я ж або беру з людей за них символічну плату, або навіть просто дарую вироби. На щастя, на прожиття мені вистачає, бо і жінка підробляє, і діти допомагають, а от працюю найчастіше для того, аби не сидіти без діла, не нудьгувати, не думати про те, що ось тут болить, там ниє… Щоб почуватися корисним і щоб малеча отримувала радість», – стверджує чоловік.
За 8 років пан Віталій зробив кілька сотень дерев’яних меблів для дітей, як для хлопчиків, так і дівчаток.
«Хлопцям подобаються, скажімо, казарми, фантастичні будинки для роботів, гаражі для іграшкових автомобілів, а дівчаткам – казкові хатинки для фей та меблі для ляльок. Хоча дівчинці з Миколаєва, наприклад, яка наразі мешкає в Хусті, я подарував гараж для танків. Вона колекціонує бойові автомобілі, та й характер має геть не дівочий, енергійна така, цілеспрямована! Часто приходить до мене в гості, бо її мама винаймає будинок по сусідству з нами», – розповідає закарпатець.
Над великими виробами Віталій Степанюк не працює, тому що йому важко пересуватися, усі його роботи є мініатюрними копіями справжніх меблів.
«У мене була травма попереку, ходжу важко. Пересуваюся або з милицями, або на візку. І то дякую Богу, що живий. Але працювати за станком змоги не маю, користуюся інструментами, які можна тримати в руці й виготовляти вироби в сидячому положенні. Через це спеціалізуюся виключно на всьому крихітному. Найбільший виріб має висоту 1 метр 10 сантиметрів. Це будиночок для Барбі. Але всі меблі в ньому крихітні: корито для купання ляльки, унітаз, комод, шафи, дивани, крісла, столи, стільці тощо. Над подушками, ковдрами та килимками працює дружина. Вона мені в усьому активно допомагає, підтримує, як лише може. Найменший виріб – ліжко для Дюймовочки – 8 на 12 сантиметрів. Загалом стандартні меблі в мене мають величину 20–40 сантиметрів», – зазначає майстер.
Аби не зашкодити дітям та не викликати в них алергії, усі вироби чоловік покриває тільки натуральними фарбами, які не виділяють токсичні речовини.
«Я несу відповідальність за свої вироби й гарантую їхню якість. У мене в самого маленькі внуки. Тому намагаюся все робити максимально природним, натуральним. Малюк же може й зубами виріб узяти, і полизати, і постійно з ним контактує. Мені подобається оздоблювати меблі різьбленими елементами. Працювати з такими деталями неймовірно цікаво, і самі роботи виходять гарними, під старовину. Створення одного, наприклад, стільця займає години 2–3, а цілого будиночка може розтягнутись і на два місяці. Усе залежить від кількості кімнат у хатинці та їхнього дизайну», – стверджує закарпатець.
На думку чоловіка, найважчим у роботі з маленькими меблями є пошук необхідної фурнітури, адже вибір хоч і є, але він не надто великий. А от найбільше йому до снаги працювати над столиками та трюмо.
«Коли закінчую роботу, відчуваю справжнє внутрішнє задоволення. Проте коли виробу радіє дитина, це мене просто окриляє, і про труднощі я одразу забуваю. Іноді дійсно нелегко підібрати деталі для оздоби або для кріплення, доводиться щось там переробляти, підточувати чи відрізати. На жаль, іграшковими меблями займається в нас небагато людей, тож у виробників робити мініатюрну фурнітуру великої потреби немає. Але часом дещо син надсилає з Чехії, іноді щось дочка купує мені в Києві. Тому потихеньку викручуюся з будь-яких ситуацій. Проте всі незручності – це дрібниці порівняно з тією радістю, яку я відчуваю, коли бачу щасливу посмішку хлопчика чи дівчинки перед собою або на фото, що надіслала мама малюка», – запевняє хустянин.
На перспективу Віталій Степанюк планує й далі вдосконалюватися та виготовляти нові види меблів для діток.
«Хочу зробити для хлопчика-переселенця із Запоріжжя спальню для динозавриків з особливими ліжечками – трикутної форми. У нього через місяць день народження, тож гадаю, встигну. Крім того, ще ніколи не виготовляв мініатюрний робочий кабінет, тому хочу спробувати попрацювати над такою кімнатою. Загалом планів багато, головне, аби були здоров’я та сили їх реалізувати», – наголошує пан Віталій.
Марина АЛДОН