Люди більше довіряють своїм. Чому бізнесу важко релокуватися і запрацювати на Закарпатті

Із початком війни на Закарпатті з’явилося не лише багато вимушено переміщених осіб, але й дехто зумів релокувати сюди бізнес.


Згідно з офіційною статистикою, наш край став тимчасовою домівкою для 350 тисяч українців із інших куточків держави. Уже з перших днів вторгнення росії на нашу територію, у область почали з’їжджатися переселенці. Дехто попрямував далі – у країни Європи, а дехто залишився і мешкає тут до сьогодні.

Утім… зважаючи на найвищі показники безробіття в Україні, знайти роботу та реалізувати свої вміння й навички вдається далеко не всім. Тож як живеться тим, для кого Закарпаття зараз є місцем прихистку і безпеки? Як працюють ті, кому вдалося запустити виробництво чи продаж? Із якими труднощами зіштовхуються ті внутрішньо переміщені, хто вирішує у області відкрити свій бізнес? Це і з’ясовував «Карпатський об’єктив».

Знайти роботу важко, доводиться працювати не за спеціальністю

Закарпаття завжди було областю із найвищими показниками безробіття. Утім офіційно непрацюючих у нас не так уже й багато, але легально і реально знайти омріяну вакантну посаду непросто. Через це багато краян, особливо із невеликих містечок та сіл області, із року в рік десятиліттями їздять на заробітки за кордон.

Як відомо, закарпатці не надто сподіваються на допомогу держави, більше завжди розраховують на власні сили. Тому й не дивно, що ставати на облік у Центри зайнятості навіть під час війни не поспішають. Якщо вже й шукають роботу вдома, то скоріше через знайомих чи друзів…

«Не можу сказати, що з лютого минулого року кількість тих, хто ставав до нас на облік, сильно зросла, – розповідає «Карпатському об’єктиву» директор Хустського Центру зайнятості Володимир Гуц. – Особливо це стосується місцевого населення. За рік на обліку перебувало близько 400 осіб. Коли виплати з безробіття скоротили до 90 днів, залишилося близько 200. Найбільш завзято на облік ставали внутрішньо переміщені особи. У зонах бойових дій люди втрачали практично все, приїздили до нас і шукали роботу. Серед ВПО також збільшилась кількість тих, що ставали на облік за рахунок подачі заяв через портал «Дія».

Як бачимо, найактивніше реєстрували безробіття власне не місцеві… І так – не тільки в Хусті, а практично в кожному Центрі зайнятості області.

Зрозуміти закарпатський менталітет людям із інших куточків країни вдається нелегко і не одразу. Але згодом усе ж навіть не місцеві починають усвідомлювати, що якщо вибір роботи на місці ніякий… то і не дивно, що навіть ті, хто має вищу освіту, воліють працювати за більші гроші робітниками в сусідніх Угорщині, Чехії чи Словаччині. Але їхати за кордон прагнуть далеко не всі. Тож дехто вимушено йде на заводи, бо іншого варіанту просто не має…

Вікторія Адамова на Закарпатті живе з березня. Вона – харків’янка. За спеціальністю – ландшафтний дизайнер. До війни у нашому краї вона б мала чимало замовлень, але тепер – жодного. Тому вирішила змінити кваліфікацію.

«Я наразі живу у Виноградові. Це – маленьке місто і роботи тут немає. Знайти замовлення нереально. Тому пішла працювати спочатку на завод. Що запропонували – те й обрала. Утім два місяці тому звільнилася, бо не витримала. Зараз продаю квіти у магазині. Усе ж ця робота ближче до моєї і мені вона більше до душі», – розповідає жінка.

А Марта Кузьменко з Харківщини перебралася у Мукачево. Раніше вона була стилістом, тепер – працює офіціанткою.

«Зарплати на Закарпатті низькі, а ціни за житло високі. Це – єдине, що наразі мене турбує. Усе інше прийняла, змирилася. Зараз війна і я готова виконувати будь-яку роботу. Заробляти гроші, якщо чесно, не соромно ніяк. Я не звикла крутити носом і вірю, що колись знову робитиму те, до чого лежить душа!», – впевнено заявляє дівчина.

Цікаво, що за оцінками міжнародної організації праці, війна знищила в Україні 4,8 млн робочих місць, а з тих 5,2 млн українців, які виїхали за кордон, 1,2 млн звільнилися чи втратили роботу. Тож і не дивно, що хоч і незначна частина переселенців, але все ж… намагаються відкрити на Закарпатті бізнес і створити для людей робочі місця.

«Вписатися» між закарпатців чужому бізнесу непросто

Закарпатські чиновники звітують, що в область переїхало 45% релокованих в Україні компаній. Утім чомусь акцент робився переважно на сфері ІТ. Тож найбільше задіяні наразі у краї саме програмісти.

Слід зазначити, що точну кількість релокованих компаній не знає ніхто. Тож і не дивно, що дані коливаються від 262 до 182. Справа в тому, що не всі з тих, хто зареєструвався на початку, зміг повноцінно запрацювати згодом.

За інформацією пресслужби Закарпатської ОВА, область прийняла не лише представників ІТ-компаній, але й чималу кількість підприємств, які спеціалізуються на сфері послуг, виробництві одягу, машин і устаткування, меблів, комп’ютерів, електронної та оптичної продукції, оброблення деревини тощо.

У ОВА запевняють, що раді допомагати релокованим фірмам, утім на практиці підприємці зіштовхуються з рядом серйозних проблем. Це – і перебої зі світлом, і проживання персоналу, і логістика, і слабкий ринок збуту.

Тож що кажуть самі переселенці, які спробували на Закарпатті відкрити свій бізнес?

«Закарпаття – невелика область. Хай не ображаються місцеві, але… Тут малі міста, кожен кожного знає і люди з більшою радістю підуть купувати продукцію до свого, ніж спробують щось у незнайомої людини. На Херсонщині у нас була пекарня. На жаль, домівку довелося прокинути, обладнання перевезти не вдалося. Зараз туди поїхати немає змоги. Тут ми відкрили невеличку кондитерську. Було трохи грошей. Хотіли на роботу взяти когось зі своїх земляків. Але люди розкидані по різних куточках Закарпаття. Переїжджати до маленького Тячева забажали не всі. Із Києва від колишніх постачальників замовляти щось дорого, бо край цей – віддалений. Є варіанти брати аналогічну продукцію європейського ґатунку, скажімо, борошно чи яйця з Угорщини. Але це обходиться досить дорого. Одним словом, не знаю, скільки протримаємось на плаву. Спочатку орендували приміщення під магазинчик, зараз продаємо все з дому, виставляючи готові вироби в Інтернеті», – розповідає Анастасія Степанова.

«У нас на Харківщині була майстерня з пошиву взуття. Це була справа життя мого чоловіка. Зараз він на війні, а я спробувала відкрити щось аналогічне на Закарпатті. Живемо в Ужгороді. Тут поруч – Словаччина. Хто хоче європейську якість кросівок – їде за ними туди… У самому ж місті взуттєвих точок – безліч! Майстерень також… Мій бізнес не пішов і я закрилася. Клієнтів було дуже мало. Зараз працюю на чужому підприємстві. Більше познайомилася з місцевими і вони мені кажуть: «А що ти хотіла? У нас тут девіз: «Свій до свого по своє!» Ужгород – таке місто, де майже всі знають один одного. Люди – сердечні, добрі, готові допомагати іншим, приносити таким, як я, речі, їжу, ліки, навіть гроші… але стати своїм тут важко. Вписатися немісцевому бізнесу в закарпатський менталітет складно. І все ж… щиро вдячна ужгородцям за те, що як людину, мене тут завжди підтримують і я відчуваю справжнє душевне тепло гостинних закарпатців!», – запевняє Інеса Журавльова.

Інша переселенка – Катерина Власова зараз мешкає у Хусті. Вона спробувала запустити бізнес у сфері краси.

«Ми з подругою займаємося стрижками, зачісками, манікюром, фарбуванням брів, макіяжем. Я – перукарка, вона – візажистка. Ми обидві з Маріуполя. Знайти перших клієнток було неймовірно важко. Тут чи не в кожної жінки свій майстер і мало хто хоче щось змінювати. Зробили акцент на молодих дівчатах. І сталося диво… до нас почали приходити! Зараз робота йде непогано, але для цього потрібно було більше, ніж пів року!», – зізнається вона.

Загалом малий бізнес – це не великі компанії, які сподівалися закарпатці побачити у себе у краї, адже саме такі фабрики і заводи дали б наших землякам більше можливостей знайти роботу і місцевим бюджетам відповідно – отримати більше коштів на розвиток громад. Утім… зараз війна… тож занадто великих очікувань у людей немає. А до проблем, що виникають як у бізнесі, так і в державі в цілому чи в області зокрема, толерантно ставляться практично всі… як місцеві, так і переселенці.