Закарпатка розповіла про життя у Великій Британії
Тетяна Чулей у травні цього року змінила прописку на британську. Із початком війни в Україні у багатьох з’явилася можливість виїхати з країни за спрощеними правилами. Закарпатка каже, що не втікала від проблем вдома, а тільки возз’єдналася з родиною. Утім життя за кордоном виявилося не таким «солодким», як думала раніше молода жінка. Із якими проблемами вона зіштовхнулася? Що їй сподобалося, а що ні? Які ціни у Великобританії? Про це вона розповіла «Карпатському об’єктиву».
Бюрократія гірша, ніж у нас
Чоловік хустянки Тетяни у Сполученому Королівстві живе вже п’ятий рік. Жінка спочатку не хотіла нікуди їхати, бо вдома мала непогану роботу і сподівалася, що Максим підзаробить грошенят та повернеться на Закарпаття. Утім плани змінилися.
«Макс у мене «айтішник». Він і раніше працював у міжнародних компаніях. Йому запропонували гарну роботу у Англії. Погодився без вагань. Мені його рішення дуже не подобалося, але сперечатися з чоловіком було марно. Якщо він щось вирішив – його неможливо переконати у зворотному, – каже «Карпатському об’єктиву» закарпатка. – Справді заробляє він дуже добре… навіть за англійськими мірками! Але жити на відстані для подружжя таки доволі складно. Коли в нас почалася війна, Максим попросив мене збирати документи і терміново їхати до нього, мовляв, такого шансу у мене більше не буде, бо Британія – країна з великою бюрократією і в іншому разі мій переїзд може сильно розтягнутися у часі».
Оскільки доньці Тетяни всього 5, а декретну відпустку вона оформила до 6 років, жінка вирішила ризикнути, бо й так не працювала.
«Я погодилася, – зізнається вона. – Подумала, що нічого й так не втрачаю. Вирішила, що якщо не сподобається, повернусь будь-якої миті. Звичайно, було страшно, адже на мене чекала невідомість. Але я знала, що поруч буде чоловік, тож заспокоювала себе думками про те, що ми нарешті будемо разом».
Про бюрократичні перепони Максим одразу попереджав дружину. І Тетяна зіштовхнулася з ними дуже швидко.
«Я не знаю, як там живуть наші біженці, бо взагалі населення не особливо цікавиться, хто ти, для чого приїхав. Якось кожен постійно занурений з головою у власні справи. На документи, які мала отримати за два тижні, я чекала три місяці. Щоб оформити, наприклад, банківську картку, потрібно спочатку отримати біометричний дозвіл на проживання. Цей дозвіл – дуже важливий, бо дає право на проживання на території Британії протягом 3 років. Без нього можна тут жити лише 6 місяців. Утім процес отримання цього дозволу може затягнутися на кілька місяців. У нас картку відкривають терміново і одразу. У мене мама працює у банку і вона в шоці від усього. Людина у Британії просто «застрягає у системі»… Ця країна дуже допомагає Україні у війні озброєнням, але дуже халатно ставиться до іноземців, у тому числі – до українських біженців. Я чула про проблеми наших із візами, вони виникали у багатьох. Мені було в цьому плані набагато простіше, бо їхала до чоловіка. Також знаю, що дехто чекає на соціальне житло по два-три тижні і не отримує відповіді. Тож я б не радила тим, хто справді втікає від війни та обстрілів, обирати для тимчасового проживання саме Великобританію», – наголошує вона.
Які ціни у Лондоні
Ціни на житло у Британії просто захмарні, тож аби орендувати, нерухомість потрібно мати хорошу роботу.
«Оренда однокімнатної квартири на околицях Лондона вартує приблизно 5 тисяч фунтів стерлінгів. Це більше 206 тисяч гривень. Безробітному винаймати нереально, – запевняє хустянка. – Квартира ближче до центру обійдеться у 3500 фунтів стерлінгів, тобто майже 413 тисяч гривень. Комунальні послуги також недешеві: 180-200 футнів стерлінгів. Це 7500 – 8200 гривень. Але зарплати тут також не такі, як у нас».
Щодо роботи, то працевлаштуватися українцям у Британії – дуже довгий процес.
«Про знання мови навіть говорити не буду – це обов’язково. Та навіть щоб працювати продавцем чи офіціантом, треба зібрати цілу купу документів. Такого, як у нас, знайшов оголошення в інтернеті, чи у газеті, зателефонував, пройшов співбесіду і на наступний день можеш працювати, тут немає. Документи ще довго перевіряють, тобто треба подолати сім кіл пекла, всякі медичні огляди пройти, страховки оформити. Але оплата праці у Великій Британії дійсно гідна. У середньому на тиждень можна заробити (не говорю про сферу айті, а більш просту роботу, скажімо, помічника кухара чи офіціантки) 350 фунтів стерлінгів, на наші гроші – 14,5 тисяч гривень. Це – фактично мінімальна зарплата, на яку можуть претендувати українські переселенці. Але є й такі серед наших, хто заробляє більше 17 тисяч на тиждень. Багато роботодавців пропонують погодинну оплату праці. Цікаво, що ніби офіційно гендерної нерівності у Англії й немає, але на практиці зарплатня чоловіків майже завжди вища. Найбільше заробляють працівники сфери ІТ, фінансисти, юристи, медики та інженери. Гарна оплата праці і в будівельників. Саме через це сюди раніше приїжджали і деякі наші земляки», – переконує Тетяна.
Також, за її словами, їй відомо про українців, які в Лондоні працюють пакувальниками, сортувальниками, доглядають за літніми людьми та дітьми.
«Нотрифікувати український диплом у Британії непросто. Тому багато хто обирає таку роботу, яку можна знайти. Наші люди невибагливі і погоджуються на гірші умови і нижчі зарплати, ніж англійці», – наголошує вона.
А ще Тетяна стверджує, що у Англії дуже сувора податкова система і податківців населення не любить чи не найбільше.
«20% заробленого постійно потрібно віддавати державі. Але це не для всіх. Якщо заробітна плата висока, то люди сплачують навіть 40-45% від заробленої суми, – каже закарпатка. – Утім рівень життя тут все одно дуже високий! Простий робітник на заводі отримує на місяць більше 100 тисяч гривень! Приблизно 38-40 відсотків цієї суми, щоправда треба віддавати лише за комунальні послуги та інтернет. Інтернет тут дуже дорогий, але комп’ютеризовано майже все. Провайдерів неймовірно багато. Вибирати є із чого!»
Однак найдорожчим за все у Великій Британії Тетяна Чулей вважає транспортні послуги.
«Якщо українські ціни помножити на 100, вийде вартість проїзду у Лондоні. Якщо у нас маршрутка в межах міста коштує 15 гривень, то тут квиток у один бік – 115 на наші гроші. Майже в таку ж суму обходиться ціна одного кілометра поїздки в таксі. Стандартна ціна проїзного квитка – 130 фунтів стерлінгів, тобто 5300 гривень. І це при тому, що бензин – 45-50 гривень за літр. Однак громадським транспортом тут користується мало людей, бо набагато вигідніше їздити самому, а вартість автомобілів невисока – у межах 300 тисяч гривень», – розповідає жінка.
А як із продуктами
Харчування у Великій Британії дуже відрізняється від нашого, але ціни на продукти у відношенні до заробітних плат невисокі.
«Якщо готувати самому, то можна вкластися у тисяч 10-15 гривень на місяць, – каже Тетяна. – Я, наприклад, усе роблю своїми руками. На смак місцева їжа мені нагадує пластилін, усе якесь штучне. Органічні ж продукти – дуже дорогі. За буханець хліба, для прикладу, треба викласти майже 40 гривень. У нас є хлібопічка, тож я печу сама. Поки не працюю, вільного часу маю вдосталь. Курячу грудку високої якості можна купити за 268 гривень (6,5 фунтів стерлінгів). А от кілограм яблук – майже 75 гривень. Рис – 53 гривні. Кілограм апельсинів – 70 гривень, картоплі – 44, бананів – 45, помідорів – 78-80, огірків – 40-43, цибулі – 40, сиру – до 150, ковбаси – 280-490 гривень. Молоко – 38 гривень за літр».
Однак, як переконує хустянка, британці надають перевагу фастфуду, напівфабрикатам, або взагалі більш охоче харчуються у ресторанах.
«У Лондоні жінки не особливо заморочуються на приготуванні. Їсти дружно сім’ями прямують у кафе чи ресторани, або ж замовляють собі готові страви додому. Поїсти можна за 500-1000 гривень одній людині. Але обід для 2 осіб може коштувати й 2,5 – 3,5 тисяч гривень. Усе залежить від типу закладу, меню. Кава, для прикладу, може коштувати 80 гривень, пляшка води 0,33 л – 45, 0,5 літрів пива – 165 гривень», – запевняє жінка.
Загалом життя у Великій Британії зовсім не таке, як у нас, бо й менталітет людей різний, – вважає Тетяна Чулей.
«Якщо брати до уваги атракції, розваги, всілякі феєричні дійства, то порівнювати британську столицю та життя в невеликому закарпатському місті взагалі не можна. Навіть з Києвом важко… Так, тут дуже цікаво, яскраво, незабутньо. Архітектура просто шикарна. Якість життя набагато вища і краща. Плюсів чимало. Навіть безробітні отримують високі соціальні виплати, померти з голоду нікому не дадуть… Люди виховані, культурні, чемні, завжди усміхнені. Але кожен на своїй хвилі, – зізнається вона. – Я мрію повернутися в Україну, однак разом зі своєю родиною… А чоловік поки що не хоче. У мене ж позиція така, що всюди добре, та вдома найкраще… бо на Закарпатті усе мені рідне! Можливо це через те, що поки не звикла до нових реалій. Думаю, час усе розставить на свої місця».
Марина АЛДОН