Після завершення війни, уже наступного дня ми маємо перезавантажити країну

Як держава та суспільство ми не маємо права повернутися в точку, в якій ми були до війни. Потрібно засвоїти уроки всього, що сталося, і гарантовано стати сильнішими. Нам не вистачило розвалу радянської імперії, двох революцій і першої російської війни, щоб запустити європейський проєкт країни. І ми залишались у пострадянському, не бажаючи відмовлятись від кумівства, корупції, бюрократії, колабораціонізму, телефонного права та відкатів. Але якщо після другої війни наша нація не зміниться, то ми просто зникнемо як країна. Таких навантажень не витримає жодна держава і жодна політична система. Тому ми маємо змінити правила гри. Уже без олігархів, корупції та втрат часу. Ми жили за правилами, сформованими залишками радянської системи, страхом бідності та виживання 90-х, недовірою та бажанням бути чимось особливим, коли всі мають стояти в черзі, а я обійду. Українці мовчать у відповідь на прояви корупції влади, влада за це заплющує очі на недосплату податків. Змінність влади можлива і потрібна. Тому у нас 6-й президент, а в більшості пострадянських країн не більше двох. Свобода слова – священна, і жоден корупціонер, навіть найвищого рівня, не може її зупинити. Важливо залишити наші найкращі практики. Але позбутись негативних, тих, котрі заважають нам бути сильними та успішними. Проте мова зараз не про точкові реформи в державному апараті, а про зміну парадигми відносин в середині держави між громадянами та інституціями, між людьми та владою, реальною зміною правил гри.Захід епохи олігархів прийшов не з економічною трагедією, а з валізами їхніх дружин та дітей, котрі вивозили десятки мільйонів доларів готівки з України. За часів, коли найбідніші віддавали останнє. Олігархи перестали бути бізнесовими лідерами суспільства, залишались тільки архаїчними іконічними залишками 90-х. За часів війни дуже багато речей оголилося. І стало зрозуміло, що українцям не потрібні олігархи так само, як колись не потрібні були старі політики. Але країні потрібні українці. Виявилося, що еліта України – це: волонтери; кухарі, котрі в селах і містах готували для фронту; дизайнери, котрі створювали агітаційні матеріали; журналісти, котрі йшли під кулі, показуючи злочини путіністів; комунальники, котрі не перестали виконувати свої обов'язки; працівники служб охорони, котрі захищали майно українців від мародерів; лікарі, котрі в режимі 24/7 робили операції; залізнодорожники, котрі вивозили мирних та завозили харчі для солдатів; це мільйони звичайних, хоробрих українців – кожен із нас. Це і є нова еліта країни. За часів, коли YouTube, соціальні мережі та ТікТок замінили класичне телебачення, олігархів заміняють нові харизматичні герої з-поміж не елітарних громадян, не призначених кумів путіна і не партійних босів, а ті, хто на ділі показали любов до батьківщини та свою ефективність у критичний час. Що далі? Ми маємо переосмислити прожите, націлитись на майбутнє та дуже швидко реалізовувати свій план дій. Можливий вступ в ЄС та відбудова мають бути лише пунктами у нашому новому плані та гарними підвалинами нашого нового суспільного договору. Ми сьогодні платимо надто високу ціну, щоб повернутись у старе болото типової української політичної рутини.