«Після війни повезу український прапор із Рахова до Маріуполя» (ФОТО)

За кілька днів до початку відкритої російської агресії начальник пасажирського потягу №5/6 Євген Прокопенко здійснив один із найяскравіших рейсів у кар’єрі. Саме він керував символічним Поїздом єднання, який 16 лютого вирушив із Закарпаття до Маріуполя Донецької області. Цей поїзд подолав 1806 км, проїхав через 12 областей та зробив 15 зупинок. На кожній станції його вітали представники органів місцевої влади, діячі культури та громадяни. Євген Прокопенко віз український стяг, який на кожній із цих 15 зупинок підписували керівники міст та областей. Далі прапор передали морякам.

Ця символічна поїздка була останньою за мирних часів. Склад потягу, яким керував Прокопенко, вирушив із Маріуполя 23 лютого. Більше у це місто поїзд не заїжджав…

НЕ ВІРИЛИ, ЩО ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА, ДОКИ НЕ ПОБАЧИЛИ ЧОРНИЙ ДИМ НАД ФРАНКІВСЬКОМ

Ми розмовляємо з Євгеном Миколайовичем, коли війна триває понад місяць. Під час розмови то в мене, то в нього тремтить і зривається голос. За цей час Євген Прокопенко встиг вивезти тисячі людей із гарячих точок у безпеку — зі східних міст-мільйонників на Західну Україну та до Польщі. За це в числі інших 20 колег із Укрзалізниці отримав урядову нагороду.

Ті перші дні Прокопенко пригадує дуже чітко.

– Наш поїзд № 5/6 Рахів-Маріуполь був запущений у листопаді. Цей найдовший в Україні маршрут протяжністю 1806 км поїзд проходив за 28 годин. Напрямок був туристичний — ми возили людей зі східних областей у Карпати. Дуже багато було охочих ним поїхати, кількість пасажирів навіть перевершила очікування Укрзалізниці. Все-таки два міста-мільйонника ми проїжджали — Дніпро та Запоріжжя, потяг був практично завжди завантажений на 90%. Та поїздка під час акції до Дня єдності із прапором була яскравою емоційно, дуже запам’яталася, – каже Євген Миколайович.

Питаю, чи був на роботі саме на цьому потязі у день, коли почалася повномасштабна війна.

– Так, була якраз моя зміна. Акція до Дня єдності, так вийшло, — то була остання моя мирна поїздка. А далі 22 лютого ми виїхали з Харкова до Маріуполя, а звідти на Рахів рушили 23-го. Уже під’їжджаючи до Львова о 5 ранку дізналися, що почалася війна. Ви знаєте, не думалось і не вірилось. Ми читали новини – і не вірили, що це справді відбувається. От цього просто не може бути! Це був шок — для мене, для всієї команди, провідників, для пасажирів. Але коли вже під’їжджали до Франківська — а там в перший день розбомбили аеропорт і над містом стояли клуби чорного диму, – переконалися на власні очі.

Коли повертатися назад, до Маріуполя вже доїхати не могли. Останні, хто зміг виїхати із міста — виїхали на київському потязі 23-го, за нашим одразу. Далі ми вже займалися евакуацією із Запоріжжя, – розповідає Прокопенко.

ЗАВДАННЯ – ВРЯТУВАТИ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ

Два тижні з 26 лютого Євген Прокопенко провів на ногах. У буквальному розумінні: УЗ перевозила до 200 тисяч людей щодоби, і команди, які обслуговували поїзди, їздили переважно стоячи, у тамбурі, адже вагони були заповнені вщерть.

– Звісно, ми не були готові до такого. Не те що якісь тренінги проходити — ми подумати не могли, що доведеться таким займатися. Усе робили на ходу. Перед кожним із команди стояло завдання — врятувати якомога більше людей.

Пригадую перший евакуаційний потяг – у людей була страшна паніка! Ми забирали із Запоріжжя жінок, дітей, старих людей… Потім був Харків.

Це було важко витримати, насамперед морально, але додаткової мотивації нам не потрібно було. Усі в бригаді все розуміли. Ми робили усе якнайшвидше, розсаджували людей, намагалися якомога більше запустити у вагон. У 40-місний вагон ми запускали 200 чоловік. Скільки могли, стільки забирали, на всіх станціях. Самі їхали стоячи в тамбурі, тому що всередині просто не було місця.

Мотивувало те, що ми відповідальні за цих людей, за їхні життя. Діти й жінки часто й багато плакали. Ми намагалися когось заспокоїти, когось пригостити печивом чи вафлею, чим було.

НАЙВАЖЧЕ — ПОГЛЯДИ ТИХ, ХТО ЛИШАВСЯ НА ПЕРОНІ

Питаю Євгена Миколайовича, що у всьому цьому для нього було найважчим.

– Найважче було в моменти, коли в тебе вже повний вагон, а на пероні іще лишаються люди. Бо скільки би ти не запустив у поїзд, все одно є межа. Усіх просто фізично ти не забереш. А вони плачуть, вони дивляться тобі в очі, просять, а ти не маєш більше куди їх посадити у своєму вагоні, бо сам уже стоїш у тамбурі. Оцей погляд прощальний було дуже важко витримати.

А ще, розповідає Євген Прокопенко, був страшний момент, коли забирали людей у Харкові.

– Це був перший тиждень війни. Ми запустили людей, чекали на команду рушати. Був пізній вечір, близько 23 години. А поруч із вокзалом — танкове училище. І тут розпочинається бомбардування. Бачимо, як летить російський літак і починає бомбити: заходить на перше коло, скидає бомби, все вибухає, горить, потім він над нашими головами розвертається і заходить на друге коло, і знову скидає бомби, і ще раз. І так кілька разів. Страшний рев літака — прямо над нашими головами. У мене майже 2 тисячі людей в потязі, ми стоїмо на першій колії, і я нічого не можу зробити. Просто стоїмо і дивимося на цей жах. Тільки після того, як він закінчив бомбардувати, ми рушили з колії.

У Маріуполь начальник поїзда більше не потрапляв. І маріупольців також не перевозив — крім тих, хто в перший день зміг вирватися до Запоріжжя.

– Те, що відбувається із цим містом, не вкладається у голові. Я ж його прекрасно знаю. Знаю цей драмтеатр — там красивий парк навколо… Вибачте, мені важко говорити, ком в горлі. Прийняти це неможливо. Ти це усвідомлюєш десь в думках, але прийняти…

ВДОМА ЖИВЕМО ПІД БОМБАРДУВАННЯМИ І ОБСТРІЛАМИ

Вперше з початку війни Євгену Прокопенку вдалося отримати вихідний на 14 чи 15 день. Доїхав до Харкова, там його змінила колега, і він залишився вдома.

Питаю, чи зміг нарешті відпочити.

– Ні, не зміг. У Харкові ми весь час були під обстрілами. Адже наше рідне місто бомблять кожен день! Живемо під бомбардуваннями, спимо під обстрілами. Весь час — бах, бах, бах! Мої рідні також в місті — син, дочка. Виїхати ми не можемо, бо залізничники повинні залишатися для забезпечення евакуації, – каже Прокопенко.

Начальник потягу Рахів-Маріуполь став одним із двадцяти залізничників, кого нагородили за героїзм. Урядові нагороди вручали на головному вокзалі країни в середині березня.

– Це наша робота — ми по-іншому не можемо. Так само, як і наші хлопці із ЗСУ, котрі стоять і захищають країну. Навіть якщо би у мене була можливість виїхати — я би не зміг. Я все рівно робив би свою роботу. Я не можу інакше.

Каже, коли нагороджували — гордості не було, було, навпаки, ніяково.

– Я в той момент думав про те, що є більш достойні люди за мене. Бо я не займався героїзмом, я просто виконував те, що мусив. А що вразило — це тепле, людське відношення влади. Це було по-справжньому. Не за протоколом, як бувало раніше в таких випадках.

Майже сімдесят його колег загинули від 24 лютого. Росіяни не цураються того, аби обстрілювати поїзди із людьми, підривати колії або поливати снарядами залізничників, які ремонтують шляхи.

– Серед цих людей є мої знайомі. Наприклад, сім’я провідників із Тростянця. Вони від’їздили із міста на початку війни — треба було вивезти дітей, – а потім удвох повернулися. Якось жінка пішла в магазин за продуктами, і в цей час в їхній будинок попав снаряд. Чоловік загинув. Будинок зруйновано. У мене це не вкладається в голові. Прийняти це — неможливо.

ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ ЗНОВУ РУШИМО ПОЇЗДОМ ЄДНАННЯ

Питаю Євгена Прокопенка — як він уявляє нашу Перемогу?

– Я не часто думаю про те, якою вона буде. Знаєте, зранку як просинаєшся, перше – дякуєш Богу, що ти і твої близькі живі. А Перемоги чекаємо щогодини, щохвилини! Війна все рівно закінчиться. Рано чи пізно — але закінчиться. Мир настане в нашій любій країні. Звісно, що будемо відбудовувати все — скільки сили стане! Усе зробимо для того, аби в Україні було добре жити.

– Чекаєте того дня, коли знову поїдете Поїздом єднання із Маріуполя? – не втримуюся, питаю.

– Обов’язково! Обов’язково! Ми будемо їздити цим поїздом — і Камишін (голова АТ Укрзалізниця – ред.) говорив, що він знову буде курсувати. Ми знову возитимемо людей з сходу України на захід найдовшим маршрутом в державі. Дорогою єдності!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото і відео Дмитра Смольєнка та прес-служби Укрзалізниці