Як молодий ром із Закарпаття на війні виборює українську незалежність
автор: Олена Максименко
фото авторки, а також надані спецпідрозділом “Сонечко”
Що спільного між Збройними силами України та легендарним Королем Артуром і лицарями круглого столу, сказання про які датуються далеким V століттям? І ті, і другі мусили боронити своє. Часто в цих битвах сили були нерівними. І другі іноді стають джерелом натхнення для перших.
Так, молодий Віктор Ільчак, ідучи до війська, обрав за псевдо ймення придворного віщуна й мудреця Мерліна, що допомагав і наставляв Артура. Віктор любить цей епос, серіал на цю тему, і, власне, персонажа.
Він етнічний ром із Мукачева. Також воюють його батько й дядько. Хлопцеві було 18, коли прийшов до військкомату. Зараз він уже в.о. заступника командира батальйону.
Ми спілкуємося у кав’ярні на Подолі у Києві, і, попри чималий окопний досвід, обстановка явно не вельми комфортна для юнака, а диктофон і запитання шокують більше за ворожий артобстріл.
“Сонечко”, що гріє своїх і спалює ворога
Мерлін служить у добровольчому розвідувальному батальйоні з лагідною назвою “Сонечко”, заснованому на Закарпатті ще в 2014 році як 1-й запасний батальйон у складі ДУК “Правий сектор”. Батальйон брав участь у першому штурмі Карлівки, Дебальцевого, відзначився в боях за Іловайськ та обороні ДАПу. Виконували завдання в Донецькій та Луганській областях під командуванням ГУР МОУ. З початку повномасштабного вторгнення билися на Київщині за Забуччя й Бучу. Потому працювали на Харківському, Запорізькому, Миколаївському, Донецькому, Херсонському напрямках, зокрема в Бахмуті, Херсоні, Новій Каховці, Енергодарі, Гріхові тощо. Про більшість їхніх операцій говорити не можна, і не факт, що про всі звитяги можна буде розповісти і після перемоги.
“Я служу вже 11 місяців. Зараз я тимчасово виконую обов’язки замкомбата”, – скромно говорить Мерлін.
“Я тільки знав, що в “Сонечку” круті хлопці служать, – згадує він початок свого шляху. – І там хлопці, як одна сім’я. Мені через воєнкомат дали контакти, ми зв’язалися з підрозділом “Сонечко”. В звичайне ЗСУ мене не взяли, бо був я дуже молодий. Але вони мені дали контакти спецпідрозділу, ми зідзвонилися, домовилися, я приїхав”.
У “Сонечка” є дві головні умови. Туди беруть лише добровольців, а не примусово мобілізованих. І на бойові випускають, коли пересвідчаться, що людина готова.
“До того я займався хобі – футболом, – згадує Мерлін свої довоєнні будні. – Вчився. Коротше, скажу скорочено – ДНЗ ПТО (Мукачівський центр професійно-технічної освіти). Учився на швачку – українською відповідника чоловічого роду ніби нема. Там 26 дівчат, я один був [хлопець]! Ні, мені не подобалось, просто в мене не було вибору. Мені треба було чекати рік, а я не хотів вдома сидіти, бо друзі поступили, і я хотів бути з ними разом. І так сталося, що я поступив на швею”.
Мотивацією піти до війська для Віктора стали люди. Дядько, що пішов служити. Круті хлопці, що служили у підрозділі. А також було несила дивитися, як гинуть і страждають цивільні.
Віктор Ільчак “Мерлін”
Мерлін згадує: “Я приїхав у спецпідрозділ «Сонечко», ну і почав навчатись. Тактична підготовка, медична. Заняття по зброї… по всьому! Довго було. Більше шести місяців. Тої підготовки на практиці вистачає, але треба все вчитися. Є там, як сказати, ошибки, над якими треба працювати”.
І зараз до підрозділу прибувають новобранці. Усе відбувається за тим самим принципом: “Приходять хлопці. Проходять хорошу підготовку, поки вони не пройдуть, їх на бойові не випустять. Ми їм помагаємо, чим можемо. Морально підтримуємо, щось підкажемо. Перш за все, підтримуємо власним прикладом, а по-друге, да, до нас потрапляють тільки добровольці, і вони вже вмотивовані, вони вже знають, на що йдуть, куди ідуть. І приклад інших, тих, хто більше служить, якось впливає. Якихось там відмовників немає… Тобто їх не забирають просто так. Ніхто нікого там в перші ж дні не кидає прям зразу в “пі*дорєз”. Щоб прийшла людина і на завтра потрапила до ДАПу – це не наша історія. Поки не побачать, що він готовий, його нікуди не відпустять. Може там рік сидіти”.
Віктор уточнює: попри те, що навчальна програма однакова для всіх, справляються з нею дуже по-різному, і це нормально. Комусь треба більше часу, аби підтягнути певний напрямок.
На питання про те, де йому доводилось воювати, Мерлін розгублюється: “Тільки я не можу сказати, де ми були”. Але коли з’ясовується, що цікавить лише напрямок, а не конкретні позиції, полегшено зітхає: на Харківщині й Запоріжжі.
Читайте також:
“І ніхто не підійшов до мене непритомного!” Вісім поранень штаб-сержанта Панди із 30-ї бригади
“Важко керувати друзями”
“Ну, перший бій наш… і я там почувствував, що це таке війна, як нас почали крити артою, злякався, – згадує юнак. – Спочатку я сховався, ми всі сховалися, злякалися хлопці, потім зібралися і пішли далі”.
Він прийшов у військо як звичайний стрілець-піхотинець. Однак за деякий час отримав підвищення. Не те, щоб він був цьому радий, однак до виклику підійшов із максимальною відповідальністю. І поваги побратимів, ще вчора рівних за статусом, не втратив.
“Звісно що важко керувати людьми! – зізнається Мерлін. – Тому що я був такий же, як вони, а зараз я на якійсь посаді, і мені тяжко, тому що це всі мої друзі. Нормально сприйняли, але мені самому важко, тому що це мої друзі, і командувати ними… не дуже хочу. Але все одно, це їм поможе тільки”.
На питання про дії у випадку дисциплінарних порушень відповідає з коротким смішком: “Ну як, упор льожа, все як водиться! Ну, а що? Що їм сказати? У нас через одного страждають всі”.
Віктор Ільчак “Мерлін”
Одне з найтяжчих випробувань випало на групу Мерліна власне в Запорізькій області. Він згадує: “Складність була в тому, що нам треба було там пройти пішки 7 кілометрів. І з дуже великою вагою прийти туди, не спати цілу ніч, на ранок треба було піти і штурмувати друге село. У нас просто сил не було. Так, там неможливо було відпочити, тому що у нас цілу ніч крили і крили”.
Деякі випадки, що врізалися в пам’ять, радше комічні. Наприклад, Мерлін згадує, як серед ночі гепнувся з ліжка: “Воно одноповерхове, але високе. Я упав, і всі на мене дивляться, і питають, що там робиш, а я такий не зрозумів сам…”
Коли страшно, рятуються сміхом – така захисна реакція. Інший варіант – звернення до вищих сил.
“А як опанувати свої страхи? – перепитує він. – Ну, я просто молюсь і все, просто немає такої людини, щоб у неї страху не було. Ну, да, я просто розумію, що там мої брати, і треба разом із ними йти, тому страх не заважає”.
На його шиї набите зображення хреста з язиками полум’я – символ церкви методистів, до якої він належить. Вогонь символізує роботу Святого Духа у світі людей, а два язики – об’єднання методистської та євангельської церков. Нижче напис “Безсмертя” латинською.
“Та що розказувати, я не знаю, чесно!.. – майже з відчаєм говорить він. – Найскладніше? (довго мовчить – “Н”). Це спасти людині життя. Це першу допомогу надати. Але ще не доводилося.
Звичайно, що мене війна поміняла. Ну, я більш… не знаю… більш ну, відповідальний, став, більш характер мій помінявся до оточуючих людей. Не знаю, не до всіх. Менше любити людей? Можливо, але не всіх. Деяких”.
Віктор визнає – війна навчила його цінувати життя.
Читайте також:
“Скільки років триватиме війна? Все життя”.
Розвідник з ДШВ Роман Сень – про замінування Чонгару, оборону Ізюма і кривавий “Шервудський ліс”
Із дискримінацією не стикався
У ромській родині Мерліна – шестеро дітей. Він другий за віком. Хоча ніхто не був у захваті від його рішення, вдома завжди чекають і влаштовують яскраві зустрічі. Чекають на його приїзди додому також друзі дитинства.
“Ну, тато сам воює, – розповідає Віктор. А мама вдома. Погано… погано це пережила. Що вона мені каже? “Вертайся додому, поки у тебе є ця можливість, вертайся, навіщо ти поїхав?” Інші діти маленькі ще, а брат старший. Батько теж фігово поставився до мого рішення. Він теж казав: “Їдь додому. Молодий. Хватає мене тута”. Але хай сам їде додому!”, – сміється – Віктор.
Вдома на нього завжди чекають. Мама готує його улюблені страви.
Віктор Ільчак “Мерлін”
“На вулиці стояли, зустріли з прапором, там і друзі прийшли всі! – згадує Ільчак. – Всі друзі, їх там багато! Зібралися і чекали. Радий був! Так, важко потім назад повертатися. Коли вдома засидишся, то вже не хочеться вертатися. Звикаєш до цивільного життя”.
Єдине, за чим він сумує на фронті, – це друзі і рідні. Інші ж переваги цивільного життя в окопах ностальгії не викликають.
Із жодними упередженнями чи дискримінацією через свою етнічну приналежність Мерліну стикатися не доводилося – ані на фронті, ані раніше, під час навчання.
“У нас такого нема.
У НАШОМУ ПІДРОЗДІЛІ ВСІ БРАТИ І ВСІ ПОВАЖАЮТЬ ОДИН ОДНОГО.
В школі теж не було проблем. Всі приймали один одного як свої. Якщо нормально ставитися до людей, то до тебе так само будуть ставитися!” – каже Віктор.
На питання про плани та мрії після перемоги, відповідає миттєво: “Звісно, що хотів би служити далі після перемоги! Ні, в цивільну професію іти не хочу. Хочу на деякий час приїхати додому, там відпочити, побути з сім’єю. Кудись може поїхати. А далі в армію”.