Новини по нашому 1 630 Переглядів 2 Рейтинг

Як перечинська коза Зоряна знімалася в кіно

серпня 07 / 2022

Тепер мало хто утримує домашню худобу в селі, а в місті – це взагалі рідкісне явище. У хліві пенсіонерів Василя та Віри Белеїв із Перечина чотири кози. У місті, яке до укрупнення районів було райцентром, таке явище викликає і здивування, і схвалення. «Не тільки молоко, молочні страви, а і сир постійно у нас на столі. Не треба йти в магазин по молОчку», – гордо заявляють господарі й радо діляться вишуканим продуктом із родичами та гостями, людьми, які «в темі» про користь козячого молока для здоров’я.


Ґазда Василь виганяє худобу на випас о п’ятій годині після обіду. З дружиною Вірою говоримо про козячі справи: як завелися, чи вигідно та чи складно утримувати стадо. Спочатку було одне козеня, яке вигодували, і воно дало приплід. Наразі мають чотири дійні кози. Навесні з козенятами стадо було чимале. Дев’ять козенят вигодували молоком і пустили на м’ясо. Під час розмови «виплив» цікавий факт: одну із кіз – Зорьку – знімали для майбутнього художнього фільму «Межа». Відтоді Зоряна має кличку «Актриса».

Довідково. «Межа» (словац. Čiara, англ. The Line), робоча назва Шенгенська історія (англ. Schengen Story) – копродукційна українсько-словацька стрічка режисера Петера Беб’яка про контрабанду на кордоні між Україною та Словаччиною. Світова прем’єра стрічки відбулася 3 липня 2017 році на 52-му Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, де вона брала участь у конкурсній програмі та здобула Приз за найкращу режисерську роботу. В широкий український прокат стрічка вийшла 16 листопада 2017 року. Фільмування проходило на словацько-чеському кордоні, а також на території Словаччини, Чехії та України, зокрема в Перечині, на початку вересня 2016 р.


– Коли завелися у кози? Чому кози, а не корова? Наскільки вигідно утримувати?

– Ми ніколи не утримували корову, козу, бо всі ходили на роботу, не було коли вести господарство. Хоча мали гуси, кури, паця, батько розводив кролики. В 2011 році у нас з’явилася онучка Юліанка. Вона часто мала бронхіти, ларингіти. Сімейний лікар Алла Миколаївна порадила давати дитині козяче молоко, аби укріпити імунітет, прочистити дихальні шляхи. Ми почали брати молоко від людей з вулиці Духновича. Помалу я привчила нашу Юліанку на козяче молоко. У 2014-му нам запропонували козеня із села Ярок, що на Ужгородщині. Рішилися. Купили. Господиня відправила нам Мілку з парадним червоним бантом на шиї. Порадила як і чим годувати, доглядати. Восени дали її поставати (повели до цапа). Наступного року Мілка мала приплід – двоє.

Козенята першого окоту порізали, кажуть, що вони не добрі для розведення. Під час другого окоту мала троє козенят. На жаль, довелося її дорізати – внаслідок крововиливу отримала параліч. Ветеринар Вітя казав, що у кіз украй рідко трапляється параліч, однак у таких випадках їх не можна врятувати. Біді передувало таке. Вона пізно котилася, бо за першим разом не лишилася кітна. Чоловік погнав її на пашу, вона напаслася свіжої трави, через що її роздуло. Козенят вигодували з пляшки. Цапиків пустили на м’ясо, а Актрису залишили.

– Цікава кличка.

– Вона була Зоряна, але через те, що знімалася у кіно, я стала називати її Актрисою. Вона відрізняється від інших кіз: активна, допитлива, артистична, впевнена. Всюди має бути перша: першою іде доїтися, стадо веде на пашу, вчить молодих. Коли гуляє, до цапа йде попереду, а я за нею. Одним словом, вожак! Влітку її єдину не закриваємо у хліві, вночі вона ходить собі по задньому дворі, любується місяцем та зорями – така романтична. Та ще і смілива! Нашого великого собаку всі бояться, а вона – ні. Як іде, наближається до нього, то він ховається в будці і сидить тихо, як би го і не було. А ще з характером. Якщо їй не подобається паша, вона піде геть, в інше місце, знайде собі те, що любить.


– Коза і кіно? Цікаво. Розкажіть, будь ласка.

– У Перечині готувалися до зйомок для майбутнього кіна «Межа». До нас прийшли чоловік і жінка зі знімальної групи, здається, то був режисер із помічницею. Кажуть, що треба їм рогату козу, чорно-білу. У Перечині вже бачили кількох, але не підійшли їм. Почали розпитувати про нашу Зорьку: яка вона, чи слухається господарів, чи підніметься на другий поверх будинку, чи буде їсти кімнатні квіти з вазонів. Я кажу, що коза піде за мною хоч куди, бо я їй як мама. Вони сказали, що наша Зорька підходить. Помічниці дала номер свого мобільного. Обіцяли гонорар у розмірі 50 грн. Коли мій чоловік почув про 50 грн, то сказав, що не буде водити містом і мучити козу за якихось пару грн, до того ж, у нього часу нема. Він був ще у силі, то ходив із хлопцями на будівельні та ремонтні роботи. І ось одного вечора та помічниця телефонує мені й почала дуже просити нашу Зоряну для зйомок, бо у Перечині так і не знайшли рогату. Пообіцяли 250 грн гонорару. Я таки погодилася. О восьмій ранку прийшла помічниця, і ми втрьох пішли до дуба. Режисер дав їй яблука, а мені сік. Я взяла із собою гілки верби, які чоловік раніше нарізав як корм на зиму. Кажу тому режисеру, аби натикали між квітками оті гілки і вона буде їсти. Ми піднялися на другий поверх, завела її на балкон. Довкола все було в камерах. Мені сказали швиденько спускатися вниз, стати на визначене місце і кликати Зорьку, щоб вона підняла голову і стала їсти герань у вазонах. На зйомках були години дві, кіношники зробили декілька дублів. Обіцяний гонорар заплатили.

– Що було за сценарієм?

– Ніби дорогою іде циган на возі, повертаючи на бічну вулицю, помічає на балконі козу, яка їсть кімнатні квіти з вазонів. На тротуарі діти їдять морозиво і, побачивши козу на другому поверсі, сміються. Для них то було чудом: як вона туди забралася?


– Що Вас здивувало і найбільше запам’яталося?

– Тепер будинок гарний, відремонтували його, а тоді був такий обшарпаний. Я ще питала: «Ви не знайшли ліпшого будинку?» «А нам такий треба», – відповіла. Так що будинок біля дуба увійшов в історію (дуб – родзинка Перечина – прим. автора).

– Чи бачили фільм?

– Не бачила.Помічниця обіцяла, що подзвонить, як буде йти, але не давала знати. Мої знайомі казали, що кіно йшло по словацькому ТБ та в Ужгороді в кінотеатрі.

– Якої породи ваші кози?

– Вони не породисті, з простих, благі. Молоко дають смачне, без специфічного запаху та смаку. Файно дають, особливо молоді. По три літри на день, дою вранці до восьмої і ввечері після восьмої. Щодня маю до десять літрів молока.

– Лише хоснуєте чи і продаєте?

– Всі члени нашої сім’ї п’ють і свіже, і кисле. До молочка привчаємо і меншу онучку Емілію, додаємо до каші. Їй іде сьомий місяць. Готую підбивані страви, палачінти, з кислого роблю сир. Ставлю в морозилку, коли треба, то виймаю і печу поргоньош. Переселенець Костя, гуляючи тут із великим собакою, каже мені: «Віра, бачу, що ви любите худобу». Це правда. Розповів, що у його батька на Харківщині такі кози, що дають 5 літрів на день. Радить мені зблавитися (позбутися) цих, а завестися у молочні. Ми привикли до своїх Зорян, а вони до нас, тому поки що нікуди їх не даватимемо.

До нас підходить онучка Юліанка. Питаю, чи п’є і тепер козяче молоко. «Так», – коротко відповідає. Дівчина сором’язлива. Бабуся каже, що розрізняє смак кіз.


– У кіз різний смак молока? – дивуюся.

– Так. Юліанка може визначити на смак яке молоко дала їй. Любить лише від коричневої. Сусідам Ганчакам даю від старшої кози, чорної, воно жирніше. А молоді дають однакове.

– Яка ціна молока?

– Я продаю дешево – 25-30 грн за літр, щоб люди брали. Одного разу вела кіз із паші. Переселенка Валерія з Дніпра почала розпитувати, зацікавилася. Назвала їй адресу, прийшла, я дала їй літр на пробу. У перший раз даю безкоштовно. Сподобалося їй, спочатку брала двічі на тиждень, тепер тричі. Молочко наших кіз полюбила і її мама, й донька.

– Чим годуєте?

– Даємо їм запарену лупину з картоплі, буряків, отруби, кропиву, дині. Люблять помиї, чисту воду і цукерки – ще ті солодкоїжки. Якщо вода холодна, то підігріваю, інакше не будуть пити. Люблять вар із макаронів, дзер із молока. Виростила кабачки, ношу їм, так їдять – лиш хрустить. Лупимо кукурудзу, кину жменю – їдять у зернові.

– Важко утримувати?

– Ні. Просто коло худоби треба ходити: чистити, заготовляти гілочки верби (для них це справжні смаколики), сіно, отаву, вчасно доїти, водити до цапа, під час окоту допомагати, у разі чого викликати ветеринара. Одного січневого вечора сиділи з чоловіком і говорили, що залишимо одну-дві, а інші продамо. І тут почалася війна. Вирішили, що залишимо. Навесні кози покотилися. Було 9, ціле стадо, знаєте, малі козенята такі кумедні. Стара мала троє, одне приніс чоловік до хати і каже: «Воно таке слабке, до рана навряд чи добуде». То була зима, занесли його до котельні, у тепле приміщення. Здоїла козу і з піпетки дала йому трохи молозива. Вранці відчиняю двері з острахом, думаю, треба буде нести кудись і закопати. Я до нього – дихає. Почала давати йому молоко з пляшки з цуцликом, і воно ушкрібалося. Спочатку ходило як п’яне, а потім як метеор, скакало вище голови. Журилася, хто забере від мене, бо козяче м’ясо не всі люблять, а тут аж ся били на тих кузлятах. Після окоту вони були біля своїх мам два місяці, ссали коли хотіли і скільки хотіли. Ми втрачали, але потім продали і мали файний прибуток. Із різником розраховувалися м’ясом.
Категорія : Новини по нашому


Залишити Коментар