Життя в окупації та незламна воля: Історія молодшого сержанта 128 бригади
«Я більше пів року прожив у російській окупації, у мене майже вся сім’я воює в ЗСУ, тому навіть не думаю, щоб "косити" чи йти в СЗЧ…» — це слова молодшого сержанта 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, 48-річного Вадима. Він на власному досвіді пізнав, що таке «русскій мір», і саме це стало для нього найкращою мотивацією захищати Україну.
Вадим родом із невеликого села на Харківщині, що знаходиться всього за 22 кілометри від російського кордону. Його дім опинився під окупацією вже через годину після початку повномасштабного вторгнення.
Окупація: Перші дні та жорстокі реалії
«24 лютого вранці ми прокинулися вже в окупації», — згадує Вадим. За кілька годин шляхи відступу на контрольовану територію були відрізані. Протягом кількох тижнів через село Вадима безперервно йшли колони російської техніки.
«Частина поліцейських перейшла на бік росіян, тому окупанти зразу отримали списки всіх людей, якими цікавилися. В першу чергу затримували учасників АТО, в другу — тих, хто мав зареєстровану мисливську зброю», — розповідає чоловік.
Попри тотальний контроль, місцеві не опускали рук. Хтось розкидав «їжаки» для проколу шин, інші чинили опір у інший спосіб. Окупанти ж жорстоко розправлялися з тими, хто їм не підкорявся. «Усіх, хто мав зварювальний апарат, теж виловлювали й вивозили в сусіднє містечко. Повернулися одиниці…», — ділиться Вадим.
Втеча окупантів і повернення до життя
Окупація тривала до осені 2022 року, коли українські війська розпочали успішний контрнаступ на Харківщині. Росіяни почали хаотично відступати, а з села Вадима втекли без єдиного пострілу.
«Перед тим вони кілька місяців говорили місцевим, що ЗСУ найняли негрів, яким дозволено робити що завгодно, і дехто, повіривши цим байкам, виїхав разом із відступаючим ворогом на російську територію», — каже Вадим. Частина людей, які повірили пропаганді, згодом повернулися в Україну через інші країни. Поліцейські-колаборанти втекли всі до одного, забираючи в місцевих автомобілі.
Після звільнення села Вадим повернувся до мирної роботи, але незабаром вирішив приєднатися до лав ЗСУ. Він пройшов медичну комісію і потрапив у мінометну батарею 2-го гірсько-штурмового батальйону 128-ї бригади.
Бойовий шлях і сімейні зв'язки
Вадим став навідником 120-го міномета. Він неодноразово виїжджав на бойові позиції, стріляв по ворогу і сам потрапляв під обстріли. Одного разу його розрахунок отримав важкі поранення та контузії. Після лікування він продовжив службу, працюючи з операторами безпілотників.
Війна зачепила майже всю сім’ю Вадима. Його молодший брат — піхотинець, який воює на Покровському напрямку і вже має кілька поранень. Двоє племінників і племінниця також служать у різних бойових частинах.
«Я знаю — ця війна не закінчиться без мене, тому навіть не думаю, щоб якось "косити" чи йти в СЗЧ», — стверджує Вадим, демонструючи незламну волю та відданість своїй країні.