Колись у закарпатських Вільхівцях за науку платили кукурудзою та дровами

Освітянину-краєзнавцю Михайлові Савчуку з Тячева вдалося віднайти фрагменти «Шкільної хроніки» Вільховецької та Широколузької шкіл із записами 1920 – 1930-х років – часів Чехословаччини та угорської окупації регіону. Там фіксували не тільки перебіг навчального процесу, а й історію та важливі події на території нинішнього Закарпаття. Він люб’язно позичив нам ці цікаві документи, а ми – ділимось із вами тим, що дізналися.

Дякова наука й тілесні покарання учням
Спершу читаємо хроніку Вільховецької школи. Із запису, датованого 26 серпня 1923-го, довідуємося про походження назви села від слова «вільхи», якими заростав тутешній потік Вульховчик. Виварена кора дерев слугувала природною фарбою для конопляного сукна. Спочатку населений пункт розташовувався над лівим берегом звору, де колись був монастир, – на північному заході від сучасного місцезнаходження. З колонізацією німцями частини лісової Мараморощини, заснуванням Усть-Чорної, Дубового та прокладанням кам’яної дороги біля села, воно поступово переміщується ближче до ріки Тересви.

Осередком культурного життя оновлених Вільхівців стала церква на схилі гори Кичера. Біля неї ховали заможних селян – немешів або нямешів. Школи як такої не було, але священник або дяк ходили по хижах і навчали вдома учнів читати і співати у храмі. За науку платили кукурудзою та дровами. Також люди навчали грамоті один одного.

Першим учителем-дяком, як свідчить хроніка, був Михайло Руснак – у 1850 – 1860 рр. Цікаво, що його обирало село та платило за роботу. Тоді у Вільхівцях у 1857-му з’явилася перша церковна школа – дерев’яна будівля, яка складалася з класу, кімнати педагога й кухні. Тут серед предметів знаходимо лише «числення», «писання» та читання. Наступним викладачем на конкурсі обрали Івана Глебу, але з часом той почав зловживати оковитою. Згодом цю школу закрили.

Натомість у 1899-му без участі села збудували дві так звані державні – для дітей угорських урядників. Як ідеться в літописі, шкільний інспектор із Сигота Мармароського виклопотав в уряду 72 тис. корун на зведення двох корпусів у верхньому і нижньому кінцях поселення. Спорудженням займалися місцеві євреї. З 1 вересня 1900-го управителем двокласової школи з угорською мовою викладання був Олександр Кемінь. У 1909-му стало вже три класи. Ставлення вчителя до учнів характеризується як холодне й недружнє, нерідко вдавалися до тілесних покарань.

1913-го місцевий мешканець Соломон Розенфелд облаштував посеред села будинок на дві кімнати для 4-класової школи. В роки Першої світової війни, з 1914 по 1918-й., усі освітні приміщення переважно займали військові, тож про навчання не йшлося.



Чеська доба: навчання рідною мовою, курси для малоосвічених
Новий період у сільській освіті настає у 1920-му, в чеську добу. «Шкільна хроніка» оповідає: викладачів із Вільхівців викликали до інспекторату в Тячеві, щоб ті склали обітницю на вірність Підкарпатській Русі й Чехословацькій Республіці із зобов’язанням за два роки вивчити українську мову. Але всі вони відмовилися. Тому туди направили емігрантів із Галичини Андрія Федоркова та Георгія Павлишина. Цього року школа була місяць закрита через епідемію кору.

У 1921 – 1922 н. р. її управителем був державний педагог з Нересниці, родом із румунських Ремет, Андрій Бокотей, а вчителем – Йосип Коваржик із Моравії. Педколектив тоді називали «учительською корпорацією». Тут влаштовували виставки дитячих робіт, малюнків, а кращі витвори відправляли до Ужгорода (як і в наш час). Навчання тривало з 1 вересня по 30 червня. У розкладі з’явилися нові предмети – ручна робота окремо для хлопців та дівчат, наука про рідний край. На той час тут нараховували 220 учнів.
17 листопада відкрили народну господарську школу, де почав діяти курс для малоосвічених мешканців села.

У 1923 – 1924 н. р. були два перші класи, другий і третій, та 4 вчителі. Наступного року управителем став Едмонд Копинець із сусіднього Нягова (нині с. Добрянське). Тоді сюди власною персоною навідався губернатор Підкарпатської Русі Антоній Бескид.

Щороку у школі відзначали державні свята Чехословаччини: 28 жовтня – День свободи (проголошення незалежності від Австро-Угорщини) та 7 березня – народини президента Томаша Масарика. Влаштовували й благодійні акції спільно з місцевим осередком Червоного Хреста: безкоштовно годували дітей із бідних сімей. Для учнів організовували прогулянки-екскурсії околицями. До прикладу, згадується подорож до Вільхівчика, де є соляний колодязь, копають вугілля та мармур.

Наступні збережені записи стосуються початку 1938 –1939 н. р., який став останнім у «чеській» історії Вільхівців. Із них дізнаємося, що на місце управителя Андрія Бокотея, якого перевели до Тячева, призначили Василя Антала з Тереблі. Спочатку нічого не віщувало біди. 1 вересня всі пішли до церкви, щоб відзначити 20-ліття ЧР. Учителювали тоді Маргарита Крамер (Вольф), Андрій Ножичка, Едмонд Копинець, прибули також Стефан Тимкович, Євгеній Готтесман. Заклад помітно побільшав. Діяли 3 перші класи (у присілку Вільхівчик), 2 другі та по одному – до шостого. Діти єврейської національності навчались окремо. Однак уже 24 вересня о 23-й годині президент Чехословаччини Едуард Бенеш оголосив по радіо загальну мобілізацію через конфлікт із Німеччиною. Всі викладачі мали залишити роботу і вступити до війська. Але після того, як суперечку вирішили, вони повернулись. Із 14 грудня-1938 управителем призначили Відора Хіра. 1939-?го, в часи угорської окупації, навчання велося угорською. Багатьох викладачів-євреїв звільнили, натомість повернулися ті, котрі виїхали в чеські часи. Завершився той н. рік 28 червня. А наступний, 1939 – 1940 н. р., почався 12 вересня. Діяли як угорсько-, так і руськомовні класи.

Наталія МАДЖАРА