Перші емігранти із Закарпаття у США жили в “найлихіших домах» (ФОТО)

Голод, епідемії та важке соціально-економічне становище Закарпаття наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. привезли до масового виїзду населення на заробітки за океан. Американська економіка потребувала дедалі більше робочих рук, і тому не без допомоги уряду США та бізнесових кіл виник міф про казкову Америку — країну мрій та великих можливостей, де гроші ллються рікою, а золото падає просто з неба.

В підсумку з 1870 до 1914 року в цю країну виїхало близько 150 тисяч закарпатців, абсолютна більшість яких із заробітчан перетворилися на емігрантів.


Заробітчани прибули в Америку-1892 рік

З часом вони зрозуміли, що легенди про казкову країну не зовсім відповідають дійсності.

Враховуючи тимчасовий характер запланованого перебування на чужині, закарпатці часто поселялися в багатоквартирні будинки та пансіонати біля заводів, де працювали. Це були здебільшого переповнені бараки чи мебльовані кімнати, що належали роботодавцям. Їхнє житло часто описується як бідне, в якому до того ж юрбилося по кілька сімей.

Відвідавши ці помешкання, Ю.Бачинський зазначив: «Наперед можна вгадати доми, в котрих живуть українські іммігранти – се найлихіші доми, які суть в З’єдинених Державах…»

Один галицький іммігрант у Джонстауні згадував: «Моє розчарування не можна було описати словами, коли після 12-денної подорожі я побачив місто Джонстаун: запущений і потворний із тими потертими переповненими хатами, засмаленими сажею від фабричних труб, – ось це була Америка, яку я побачив».

Ці часто переповнені й забруднені промисловим димом і шумом приміщення значно відрізнялися від спокійної та чистої сільської місцевості рідних Карпатських гір.

Утім вони забезпечували певний ступінь психологічної безпеки для заробітчан на іншій – чужій землі. Зовнішній вигляд помешкань наших заробітчан, імовірно, справляв враження бідності на місцеве населення. Але закарпатці прийняли ці умови заради максимального прибутку.

Постійно відкладаючи якомога більше, вони ретельно збирали гроші або відправляли їх до родичів на Батьківщину. Прагнучи повернутися додому, як тільки пощастить зібрати кілька сотень доларів, заробітчани жили вкрай убого, витрачаючи дріб’язок на їжу, одяг та ін.

Щоправда, багатьох притягувала корчма. Фактично для закарпатського чоловіка в ті часи були звичайним явищем декілька трудових років у Сполучених Штатах, після чого, заощадивши гроші, він повертався до своєї сім’ї на Батьківщину.

Зібравши необхідну суму, міг придбати в рідному краї певну кількість землі й почати звичний для себе, набагато спокійніший і безпечніший аграрний стиль життя. Або разом із сім’єю знову поїхати в Америку, якщо виникне необхідність.

Таких завзятих осіб представники імміграційної служби США називали «перелітними птахами». Життєві плани перших закарпатських заробітчан були сфокусованими на поверненні додому, але зі зростанням масштабів переселення тут сталися певні зміни.



Поступово люди залишали свої нереалістичні мрії, які плекали в Європі про Америку. Сполучені Штати не зовсім відповідали репутації легендарної країни молока й меду із вулицями, що прокладені золотом. Але порівняно з тим, що чекало на них удома, заробітчани сприймали Америку як менше зло.

На Батьківщині сільськогосподарський робітник отримував не більше 1 крони на день, а за океаном заробіток у рази перевищував цей рівень. Удома доводилося працювати 14 годин, щоб отримати ті гроші, які в США можна було заробити за одну годину роботи на шахті чи металургійному заводі.

Живучи ощадливо, закарпатець міг побудувати скромний будиночок в Америці або навіть допомогти іншій сім’ї приїхати сюди на заробітки. З часом дедалі більше новоприбулих вирішували залишитися на чужині. У зв’язку з цим зростала еміграція жінок із Закарпаття, які здебільшого працювали служницями в багатіїв, швачками на фабриках або вели домашнє господарство.

А з появою в Америці закарпатських сімей найбільш підприємливі переселенці розпочинали власний бізнес, щоб обслуговувати їх. Вони відкривали бакалійні та інші крамниці, але найбільше прибутку давало корчмарство. Корчмарі, як правило, були найбагатшими та найвпливовішими членами громад. Більше того, як тільки мрія про повернення до рідного краю танула, фактично всі заробітчани прагнули мати власні помешкання.

На початку ХХ ст. значно зросла кількість власників будинків у районах, заселених закарпатцями. Їхні домівки в Америці були схожі на селянські хати рідного краю. Як і вдома, з меблів зазвичай були тільки піч, стіл, скрині, ліжка та лавки. Залежно від довкілля заводського містечка, приблизно чверть до бюджету закарпатців приносили їхні сади й земельні ділянки (городи) та інша внутрішня продукція, що споживалася домашнім господарством або продавалася на ринку.


У таких містах селились закарпатські заробітчани на початку ХХ століття

Як правило, закарпатці тримали курей, свиней та корів. Важливим джерелом прибутку був фінансовий внесок жінок у сімейний бюджет. Після року опитування металургів та їхніх сімей дослідник Джон Фітч дійшов висновку, що «дружина робітника теж має важкий робочий день і навіть довший, ніж у чоловіка». Жінка залишалася вдома і працювала економкою, кухарем, робила покупки, прала, була садівником, сімейним банкіром та матір’ю. Вона мала прати білизну вручну, носити воду з відкритих насосів, колоти дрова і збирати вугільні відходи, шити й лагодити одяг, щодня піклуватися про своїх дітей, і все це під час численних вагітностей.

Зайве говорити, що на рубежі століть не існувало ні водопроводу, ні електрики. Через релігійні вірування та економічну необхідність у кожній сім’ї було багато дітей. Наприклад, у Джеймстауні до 1914 року середня їх кількість у закарпатців сягала 6,5. Будучи дуже малими, діти допомагали по господарству. Коли підростали, іноді навіть не досягнувши 10-річного віку, йшли працювати на млини або мали інший підробіток. Їхній внесок у загальносімейний прибуток становив одну третину. Потрібно було лише мати дітей. Вони всі працювали і цим самим допомагали домашньому господарству.

Закарпатські переселенці в Америці продовжували виховувати дітей так само, як на Батьківщині. Наприклад, у 5- або 6-річному віці малюка сприймали як працівника й очікували від нього внесків у сімейну справу. Погані соціально-економічні умови життя були несприятливими для неробства й сформували ставлення батьків до дітей, як роботодавців до працівників. Це означало, що діти мали стояти в чергах, щоб купити черствого хліба для домашньої птиці, продавати яйця, масло, молоко та овочі з малих сімейних городів, чистити взуття або шукати викинуте вугілля чи дерево.

Як і на Батьківщині, навчання цінували як щось моральне та духовне, а не з практичних міркувань. Через низький пріоритет освіти до І Світової війни більшість дітей покидали навчання після 6-го класу. У більшості випадків родич або священик підписував папери, згідно з якими в 13 років хлопець міг приєднатися до старших родичів на заводі чи шахті.

До свого 15-ліття майже всі закарпатці мали постійне місце роботи. Звичайно, діти повинні були вносити свої заробітки до об’єднаного сімейного бюджету. Молоді люди віддавали все, що заробляли, своїм матерям, банкірам у родинах закарпатців, а ті, у свою чергу, виділяли їм щотижнево кишенькові гроші в розмірі від 10 до 12 центів на фрукти, солодощі, пікніки чи танці.

Загалом перші закарпатські громади Америки були відокремлені від решти населення, як і багато інших вихідців із Центральної та Східної Європи. Але саме такий спосіб життя допоміг їм зберегти свої традиції та національну ідентичність в умовах «американського плавильного котла».

Руслан ФАТУЛА