В Ужгороді проживає генерал, який виводив радянські війська з Угорщини
Цьогорічний червень минув у сусідній Угорщині під знаком 30-ліття свободи. Саме таку назву отримало загальне відзначення подій, які трапилися в Угорщині рівно 30 років тому, у 1991-му. Тоді радянські війська, які не покидали території Угорщини ще від закінчення Другої світової війни (тобто протягом 46 років), виконуючи умови двостороннього міжнародного договору, організовано виїхали, забравши з собою озброєння та боєприпаси. Організовував цю складну операцію командувач Південної групи військ, генерал-лейтенант Віктор Шилов. Саме він на чорній «Волзі» останнім переїхав через міст між Загонем і Чопом, а через кілька років після тих подій повернувся на Закарпаття, яке обрав для свого нового дому. Нині Віктору Шилову – вже 81 рік і з нагоди 30-ліття виведення радянських військ з Угорщини він поспілкувався в ужгородському Угорському домі з журналістами, розказавши їм про те, як це відбувалося.
Незадовго до цієї прес-конференції Віктор Шилов зустрічався і з угорськими журналістами, котрі приїхали до Ужгорода спеціально для того, аби поспілкуватися з генералом. Та розмова моглавідбутися і в Будапешті, адже Міністерство оборони запрошувало генерала Шилова взяти участь в офіційних урочистостях. Однак здоров’я пана Віктора не дозволило йому поїхати до угорської столиці (і справді сталося так, що одразу після цього спілкування генерал потрапив до лікарні), де він, до слова, не бував з того самого дня, як виїхав звідти командувачем Південної групи військ СРСР. Цього разу замість генерала Шилова до Будапешта поїхала його парадна форма – такий подарунок він зробив музею, в якому до 30-річчя виведення військ відкрили спеціальну експозицію.
Радянській армії Віктор Шилов віддав загалом 33 роки свого життя, за цей час переїздив із родиною цілих 23 рази. Він походив зі звичайної селянської родини, яка мусила покинути свій дім у Славуті на Хмельниччині у роки Другої світової війни. Військовослужбовцем став під впливом батькових розповідей про війну та героїчні вчинки солдат. Навчався у Далекосхідному вищомузагальновійськовому командному училищі, потім – у військовій академії ім. Фрунзе в Москві, академії генерального штабу, служив на Уралі, в Монголії, Афганістані, Чехословаччині і ще в дуже багатьох місцях, аж поки його не відправили до Угорщини, призначивши згодом командувачем всієї Південної групи військ.
Точна кількість військовослужбовців, які тоді проходили службу в Угорщині, достеменно невідома і досі. Генерал Шилов теж її не називає, а угорські джерела повідомляють про приблизно 65 тисяч осіб. Штаб цієї групи військ знаходився у Будапешті, на території великого військового містечка. Віктор Шилов проживав за його межами, у приватному будинку в тихому районі Будапешта. Каже, що сусіди постійно шпигували за ним, фотографували кожного, хто приходив у той дім. Охороняли генерала литовські спецпризначенці, оскільки час був дуже непевний, а антирадянські та антикомуністичні настрої (особливо серед молоді) посилювалися на всій території Угорщини. Ходили чутки про те, що радянські військовослужбовці зберігають на своїх базах ядерну зброю, що нині категорично заперечує генерал Шилов. Він каже, що ніякої ядерної зброї у них не було, мовляв, угорці не раз приходили на бази з перевірками, які доводили, що це правда.
Незадовго до цієї прес-конференції Віктор Шилов зустрічався і з угорськими журналістами, котрі приїхали до Ужгорода спеціально для того, аби поспілкуватися з генералом. Та розмова моглавідбутися і в Будапешті, адже Міністерство оборони запрошувало генерала Шилова взяти участь в офіційних урочистостях. Однак здоров’я пана Віктора не дозволило йому поїхати до угорської столиці (і справді сталося так, що одразу після цього спілкування генерал потрапив до лікарні), де він, до слова, не бував з того самого дня, як виїхав звідти командувачем Південної групи військ СРСР. Цього разу замість генерала Шилова до Будапешта поїхала його парадна форма – такий подарунок він зробив музею, в якому до 30-річчя виведення військ відкрили спеціальну експозицію.
Радянській армії Віктор Шилов віддав загалом 33 роки свого життя, за цей час переїздив із родиною цілих 23 рази. Він походив зі звичайної селянської родини, яка мусила покинути свій дім у Славуті на Хмельниччині у роки Другої світової війни. Військовослужбовцем став під впливом батькових розповідей про війну та героїчні вчинки солдат. Навчався у Далекосхідному вищомузагальновійськовому командному училищі, потім – у військовій академії ім. Фрунзе в Москві, академії генерального штабу, служив на Уралі, в Монголії, Афганістані, Чехословаччині і ще в дуже багатьох місцях, аж поки його не відправили до Угорщини, призначивши згодом командувачем всієї Південної групи військ.
Точна кількість військовослужбовців, які тоді проходили службу в Угорщині, достеменно невідома і досі. Генерал Шилов теж її не називає, а угорські джерела повідомляють про приблизно 65 тисяч осіб. Штаб цієї групи військ знаходився у Будапешті, на території великого військового містечка. Віктор Шилов проживав за його межами, у приватному будинку в тихому районі Будапешта. Каже, що сусіди постійно шпигували за ним, фотографували кожного, хто приходив у той дім. Охороняли генерала литовські спецпризначенці, оскільки час був дуже непевний, а антирадянські та антикомуністичні настрої (особливо серед молоді) посилювалися на всій території Угорщини. Ходили чутки про те, що радянські військовослужбовці зберігають на своїх базах ядерну зброю, що нині категорично заперечує генерал Шилов. Він каже, що ніякої ядерної зброї у них не було, мовляв, угорці не раз приходили на бази з перевірками, які доводили, що це правда.