Ніна Бечук. Понад 16 років відбула на засланні, а після повернення відроджувала Україну
Пробуджувати національну свідомість. Працювати для України.
Вона так і робила. До кінця життя.
Як і всі інші, кому, як і Ніні Бечук, пощастило вижити і повернутись. Бо ж далеко не всім…
Лічу в неволі дні і ночі,
Вкраїно, Матінко моя,
За тебе не страшна могила
І недовічная тюрма.
(З табірної пісні, записаної Ніною Бечук.
1947 р., Салехард)
Народилася Ніна Дмитрівна в селі Перемилівка на Волині (нині це Рівненська область). Мати – Степанида Кондратюк – з козацького роду. Батько – Дмитро Чудінов – офіцер царської армії. Познайомились після Першої світової війни. Одружившись, спочатку проживали в місті Дубно, а з 1925 р. – у Перемилівці. В 1933 році, коли йому було лише 45 років, Дмитро Чудінов помер. Степанида Федорівна залишилася вдовою з трьома дітьми: донькою Олександрою (1920 р.н.), сином Юрієм (1923 р.н.) та донькою Ніною (1924 р.н.).
Усе господарство, а це – і коні, вівці, корови, і до 15 га землі, яку необхідно було обробляти, лягло на її плечі. Та Степанида не зламалася, вона змогла справитися з усім. А ще й дати освіту своїм дітям.
У родині добре знали могутнє слово Тараса Шевченка, українську пісню та звичаї, розмовляли тільки українською мовою.
«Тітка Степка була дуже принциповою, твердого характеру, вона завжди намагалася долати труднощі, багато працювала і цьому всьому навчала своїх доньок та сина.
Всі 10 дітей Федора Кондратюка – це батько Степаниди і моєї мами Марії – були працьовитими і порядними людьми. А головне, не дивлячись на окупацію української землі та панування чужинців, гноблення українського населення поневолювачами, царське, польське, совєтське й німецьке знущання, і його діти, і внуки виросли національно свідомими українцями в повному розумінні цього слова», – розповіла двоюрідна сестра Ніни Бечук Галина Калюжна. Галина Юхимівна Калюжна більше півстоліття проживає в Білорусі, понад 20 років є головою Мінського громадського об’єднання українців «Заповіт», мета якого зберегти українців, як етнос, в іноземній країні. Заслужений працівник культури України, головний редактор газети «Українець в Бєларусі».
Олександра, старша донька Степаниди Федорівни, вступила до Львівського медичного технікуму, а син Юрій в 1939 році розпочав навчання у гімназії в місті Дубно. Він був дуже обдарованим юнаком. Сильний математик, добре розумівся на техніці, мав талант до малювання, грав у драматичному гуртку «Просвіти», їздив разом з молоддю по селах з художньою програмою. Його дуже поважали в родині.
Коли у вересні 1939 року на західноукраїнські землі прийшла Червона армія, згодом вона увійшла й в Перемилівку. Начебто визволяти село від поляків, але насправді це була зміна одного окупанта на іншого. «Визволителі» одразу ж в день їхнього приходу назвали селян куркулями, забрали від них коней та корів. До хати Степаниди Федорівни теж прийшли. Серед іншого, червоний комісар наказав спалити бібліотеку, яку колись зібрав покійний чоловік Дмитро Чудінов. Причина спалення, яку було озвучено, – наявність націоналістичної літератури. Та одну книжку Юрієві все ж вдалося сховати – це був «Кобзар». Після цього НКВС (НКВД – рос.) проводило обшуки ще не раз.
Під час навчання Юрія в гімназії так було заведено, що він кожні 14 днів велосипедом приїздив додому. Та якось, в 1940-у році, не з’являвся кілька тижнів. Мати занепокоїлася, запрягла коня й поїхала в Дубно. Пішла до гуртожитку, де проживав син. Але там його не було. Почала розпитувати про нього учнів, та вони наче якісь перелякані були. Лише один юнак покликав її й тихенько сказав: «Хлопців забрали вночі».
Заплакана жінка повернулася додому…