До 75-річчя кривавих подій розстрілу розвідгрупи «Закарпатці» (ФОТО)

червня 23 / 2019
До 75-річчя кривавих подій розстрілу розвідгрупи «Закарпатці» (ФОТО)
У квітні – серпні 1944-го в Мараморош-Сигеті та Ужгороді проходили закриті засідання начальника генштабу Угорської королівської армії. Військовий трибунал зібрався 17 – 19 квітня, та з нових доступних архівних матеріалів, документів і спогадів очевидців розвідгрупи «Закарпатці» відомо ще й про засідання 25-го квітня, 12 й 25 червня та 30 серпня 1944 р.

В ніч на 19.08.1943 р. із московського аеродрому «Биково» здійнявся борт виробництва США «Дуглас» із семи розвідниками інтернаціональної розвідгрупи «Закарпатці» на чолі з угорцем-антифашистом Ф. Потокі, сформованої, підготовленої та доправленої в глибокий тил ворога через лінію фронту на г. Менчул Хустського району. Керівник Голов­управління НКВС СРСР із партизанської та диверсійно-розвідувальних операцій, координації роботи агентурної мережі на території Німеччини та її союзників П. Судоплатов (уродженець українського Мелітополя) у грудні 1941-го, коли нацистські війська підійшли до околиць Москви, починає втілювати план із визволення тимчасово окупованих територій не лише СРСР, а й країн Європи.

Керівництво вирішило направити майбутніх розвідників у Підкарпатську Русь, а потім у Будапешт, щоб підготувати базу для ведення підпільної боротьби. Питання стояло конкретно: підбір осіб із числа вихідців із ПР. А їх, біженців звідти, були тисячі, вони перебували в таборах ГУГАГу як порушники кордону. Після тривалих пошуків спецвідділ НКВС зупинився на кандидатурах М. Дякуна, І. Ловги, братах Степанові та Василі Чижмарях, С. Лизанцю. Вони в довоєнний період загартувалися важкою працею на шахтах капіталістичних держав Європи, у легіонах збройної боротьби в Іспанії за її конституційні права. Навчання та підготовку проводили під керівництвом полковника В. Карпушина з травня 1942 року по серпень 1943-го, що свідчить про серйозне ставлення до операції.

Розвідгрупу «Закарпатці» створили в складі командира Ф. Потокі (Ян), заступника командира С. Чижмаря (Шугай), радиста М. Дякуна (Українець), С. Лизанця (Семінарист), зв’язкових кур’єрів І. Ловги (Ноябрський) та В. Чижмаря (Гуцул). За два тижні до десанту до них приєднали військового розвідника, підполковника-чеха В. Цемпера, він же Ф. Поспішил, Острий, Андрій. Після приземлення у лісовій місцевості Карпат десантники, легалізувавшись, мали проникнути в Угорщину, Ян із Українцем – в Чехословаччину, Андрій – в Румунію, Ноябрський отримав індивідуальне завдання. Головною задачею було організувати великий партизанський загін, об’єднати його з діючими в Карпатах, налагодити зв’язки з місцевими комуністами-патріотами. А ще – збирати розвіддані про дислокацію та переміщення ворожих військ, їх оснащення, укріплення, настрої, керівників. Відомості належало передавати на «Велику Землю» для ціленаправленого наступу Червоної Армії на захід. А «лінію Арпада» – 600-кілометрове укріплення Карпатського хребта з сотнями дотів, дзотів, мінних загороджень, лісоповалів, танкових надовбів тощо, яка простяглася від Дуклі до Яблунецького перевалу, без розвідування було би неможливо взяти.

Ф. Потокі, в минулому австро-угорський офіцер, у 1915-му потрапив у полон до російських військ генерала Брусилова в районі фортеці Перемишль. Перебуваючи в Сибіру, в 1917-му, після перемоги Великої жовтневої соціалістичної революції, активно включився в боротьбу. Першим випробуванням став полон Потокі в адмірала Колчака та «ешелон смерті», в якому його вивезли з іншими червоноармійцями на розстріл у Читу. Потім – неочікувана свобода біля м. Черемхово, де отримав першу нагороду, іменну зброю за активну участь у захопленні в полон Колчака та його міністрів. А головне, вдалося взяти «золотий ешелон» адмірала. Там знаходилися дорогоцінні метали, коштовності та валюта – 651 млн в золотообрахунку. Відтак була робота на різних щаблях Всеросійської надзвичайної комісії. Далі – Москва, відповідальні посади, остання – начальник відділу боротьби з бандитизмом. Комісований із лав ВНК за станом здоров’я. У грудні 1941 року, після неодноразових звернень, підкреслював: «Вважаю своїм обов’язком перед Батьківщиною, незважаючи на звільнення з військової служби, брати участь у бойових діях проти німецького фашизму». Наполегливість та володіння шістьма іноземними мовами посприяли рішенню про направлення його в глибокий тил ворога для організації руху опору в Підкарпатській Русі.

Приземлення на г. Менчул у розвідгрупи було невдалим. Парашут чехословацького розвідника вітром віднесло далеко вбік, купол зачепився за крону великого дерева й повис над проваллям. Звільнившись від строп, десантник упав і травмував обидві ноги. Групі довелося вносити корективи в заплановане центром завдання й лікувати товариша.

До початку 1944 року загін розвідників нараховував понад дві сотні помічників, організовану мережу підпільників, що об’єднувала багато населених пунктів Хустського, Севлюського, Мукачівського округів, міст Кошице та Будапешта.На «Велику Землю» передали сотні радіограм, що використані в рамках східно-карпатської операції військами 1-го та 4-го Українських фронтів. Вони прорвали укріплення і скористалися обхідним маневром через Свидовецький хребет, де оборонці втратили до двох третин особового складу й були змушені відступити із зайнятих позицій.

Більш як піврічна боротьба, увінчана розвідуванням укріплень та оборони Карпатського хребта, схемою розташування головних вузлів та охорони, започаткувала розгортання визвольно-партизанської боротьби з окупантами на завершальному етапі Другої світової.

Угорська контррозвідка «Кемельга рітоосталь», слідчі жандармерії та агенти володіли багатьма даними про таємну діяльність розвідників від дня їх десантування на Підкарпатті. Так, студент Хустської гімназії І. Рац точно вказав, де вони збираються в місті по вул. Глибокій, 22, тут переховувався і лікувався чехословацький агент. У нерівному бою 27 лютого 1944 р. загинуло 6 чоловік, у тому числі С. Чижмарь, С. Лизанець, В. Цемпер. Опісля почалися масові арешти помічників розвідників. До судової відповідальності притягнули десь 300 чоловік. Закриті засідання відбувалися по групах, як і арешти, починаючи з 17 квітня 1944-го. Перед судом постало багато справжніх патріотів, серед яких були українці, угорці, євреї, словаки, поляки, румуни, об’єднані ідеєю боротьби проти нацизму.

Слідчі та жандарми жорстоко поводилися з ув’язненими. В Мараморош-Сигетській в’язниці на другому поверсі відвели 8 спеціальних кімнат для катування. Через це пекло пройшла й Ганна Логойда. Вона розповідала: «Жандарми підвішували нас за руки й били гумовими та дерев’яними палицями, частіше по п’ятах. Роти затикали ганчір’ям. Під час катувань багато з нас втрачало розум». З документів та спогадів очевидців відомо, що на допитах деякі в’язні втрачали свідомість та помирали.

Найжорстокішими були слідчі Іштван Ільчик, Міклош Гіді, Йожеф Вайнраух та ін. Відразу судили по 10, 20, 30 чоловік. Колишній адвокат військового трибуналу Роже Бейло згадував: «У нас не було можливості вивчати справи, бо суд тривав із ранку до пізньої ночі». До цього кожного оглядали лікарі, щоб встановити, чи придатний він до розстрілу. На суді були присутні лиш 3 – 4 десятки агентів у цивільному, вони сиділи за спинами обвинувачуваних. До прикладу, коли капітан Сабо, який вів судовий процес, зачитав протокол допиту, що складався з декількох аркушів, здивований підслідний, пильно оглянувшись назад, навіть нерозуміючи, про що йдеться (його рідна мова була русинська), відповів позитивно на запитання, чи підтверджує він ці дані.

17 – 18 квітня 1944-го на закритому засіданні в Мараморош-Сигеті під головуванням майора Пала Катаї за участю капітана Андраша Сабо, кадет-вахмістра Ференца Балога і старшого лейтенанта обвинувача Дьердя Феєра та військових адвокатів Бейли Рожі й доктора Бейли Гавела була розглянута справа двох хустських родин – Іллі Сірка та вдови Василя Логойди – Ганни Лавкай. Це перше судове засідання назване «Хустською справою з обвинувачення русинів у антидержавній змові», або ще «Справою хустських партизан». Військовий трибунал засудив Марію (вона, до слова, – хресна мама автора статті), Ганну, Михайла та Миколу Сірків, Марію й Гаврила Логойдів до смертної кари через повішення. Йосипа та Єлизавету Сірків – до 10 років ув’язнення, Ганну Лавкай, Ганну Логойду та Олександра Заяця – до 15 років каторги кожного.

24 квітня 1944-го начальник генштабу Угорської королівської армії, користуючись правом помилування, смертну кару для Марії, Ганни та Миколи Сірків і Марії Логойди замінив на довічну каторгу. А повішення Михайла Сірка та Гаврила Логойди замінили на розстріл.

17 – 18 квітня військовий трибунал засудив і значну частину добровільних помічників розвідгрупи, мешканців сіл Хустщини – Бороняви, Велятина, Драгова, Золотарьова, Копашнова, Н. Селища. До смертної кари – Івана Дякуна, Михайла Калинича. Багатьох – до довічної каторги та на інші строки. А 19.04.1944 р. смертний вирок отримав молодий учитель народної школи с. Фогорош (нині Зубівка) Мукачівського району Василь Жупан. При його арешті жандарми виявили матеріал розві­дувального характеру, який став речовим доказом на засіданні суду. Крім цього, Василь Шомоді, працівник угорської контррозвідки «Кемельгарітоосталь», вказував, що В. Жупан встановив зв’язок із радянськими парашутистами, неодноразово виїжджав у Мукачево із завданням виявляти військові частини й кількість тих, які відправлялися на німецько-радянський фронт. Разом із Василем Жупаном засудили його дружину Анастасію (дівоче прізвище Попадинець) та робітників Мукачівської залізниці с. Фогорош В. Чорі, І. Горвата та Ю. Сабова. На довічну каторгу зіслали й студентів Будапештського університету Віктора Ороса, Дмитра Вакарова, Івана Вейконя та Івана Логая (він домовлявся з хірургом Фединцем у Мукачеві про проведення операції В. Цемперу).

А тим часом у Мараморош-Сигетській в’язниці 25 квітня 1944 року о 13 годині вивели в тюремний двір на розстріл В. Жупана, І. Логойду, М. Сірка, М. Сокача та десантника В. Чижмаря. Для устрашення вигнали Марію Сірко, Ганну Логойду, Миколу Сірка та Михайла Поповича, щоб бачили смерть рідних та побратимів.

До 75-річчя кривавих подій розстрілу розвідгрупи «Закарпатці» (ФОТО)
У квітні – червні 1944-го в Мараморош-Сигеті за вироками військового трибуналу генштабу Угорської королівської армії 33 патріотів засудили до страти, інших – до довічного ув’язнення. 17 червня – кривавий день. Їх привезли в рідні місця на страту, де її й виконали. Так, у Чорнотисові Севлюського округу розстріляли П. Романа (стрийка автора), В. Ірху, С. Вайса, у Текові – батька й сина Юліїв Уйфалуші, Менделя Вайса, Антона Параску. У Севлюші біля стіни колишньої учительської гімназії для дівчат, а потім взуттєвої фабрики, – Олену Гандеру (особистого помічника Ф. Потокі), Михайла Гичку, Мора та Сирену Форкошів, Євгена Лейзмана, Євгена Лейбовича, Мора Шварца. Михайлові Батину із с. Хижа та Михайлу Борто із Севлющини вищу міру чомусь виконали під замковою горою в Хусті.

В нерівному бою загинула майже вся розвідгрупа «Закакрпатці» та її помічники, чимало підпільників знайшли упокій у фашистських концтаборах, так і не повернувшись у рідні домівки.Дивом удалося уникнути арешту одному з десантників – моєму батьку. Він організував бойовий загін із 29 побратимів, об’єднавшись із частиною партизанського загону ім. Ватутіна. Ті, хто вижив, на початку вересня 1944 року продовжили боротьбу з ворогом у населених пунктах Іршавщини та Міжгірщини. Кінець війни батько зустрів у горах Міжгірщини, де вручив трофейний автомобіль «Вілліс» командиру 4-го Українського фронту генералу Петрову.

21 липня 1944-го засудили мою матінку, стрийка Юрія (загинув невідомо в якому з концтаборів) та Яноша Форпоша. Мама пройшла тортури трьох політичних в’язниць, одна з яких підземна, де народила брата й дивом вижила.

У кінці серпня 1944-го в Ужгородській в’язниці судили Ф. Потокі та розвідницю з партизанського загону ім. Ватутіна Раїсу Попову. Вирок – розстріл. Жінці смертну кару у зв’язку з хворобою на невизначений час відтермінували. А 4 жовтня 1944-го пообіді на подвір’ї в’язниці в м. Шопронь (Угорщина) угорця за народженням, сибіряка за характером, хороброго розвідника стратили. Того дня розстріляли 12 чоловік. Арештованих ставили на коліна із зав’язаними очима по 3 – 4 чоловік. Ф. Потокі залишили останнім, мав бачити смерть бойових побратимів. Сам помер із гордо піднятою головою, без пов’язки на очах.

Після визволення краю брат В. Жупана – Йосип (пізніше письменник) разом із Іллею Сірком за завданням Мукачівського

Народного Комітету поїхали в Мараморош-Сигет, де розшукали місце розстрілу членів розвідгрупи та організували перевезення праху Василя Жупана, Гаврила Логойди, Миколи Сокача, Михайла Сірка, В. Чижмаря в Мукачево, де їх перепоховали на площі біля ратуші.Це відбулося напередодні відкриття Першого з’їзду НКЗУ, який прийняв Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною. Над їхньою могилою височить пам’ятник на шану земляків своїм визволителям.

Василь ЛОВГА,
працівник СБУ у відставці, син сім’ї розвідгрупи «Закарпатці»

На фото вгорі: Будинок колишньої в’язниці в Мараморош-Сигеті
Категорія : Культура


Залишити Коментар