Василь Шкіря: «У драматургії я не новачок»

серпня 09 / 2017
Василь Шкіря: «У драматургії я не новачок»

Днями у Всеукраїнському державному видавництві «Карпати» побачила світ нова книжка відомого українського письменника Василя Шкірі «Ранок вечора мудріший». Тільки на цей раз він виступає не як казкар, а як драматург. Нинішнє ж видання є своєрідним дебютом відомого автора – тут вміщено п’єси, передусім адресовані нашій малечі, уже успішно втілені на аматорській сцені. Саме з них маленький читач і глядач щедро черпає історії про добро і зло, товариську відданість і честь. А п’єси, які адресовані дорослому читачеві, позначені насамперед злободенністю життєвих проблем, які характерні для нашого суспільства і залишаються актуальними для пересічних громадян. (заробітчанство, пияцтво, занепад моралі), вони чекають свого сценічного продовження.
- Пане Василю! Ви – автор 18 книг для дітей. Що спонукало Вас взятися за драматичні твори, призначені насамперед для театральних вистав?
- У драматургії я не новачок. Свою першу п’єсу я написав ще тридцять років тому. Називалася вона «Сонце над Бужорою». Йшлося в ній про партизанський загін Дюли Усти – Івана Прищепи, який у сорокових роках минулого століття діяв на Іршавщині. Ставили її учні Чорнопотіцької середньої школи. Там селяни приносили в ліс партизанам продукти харчування. Була там і домашня горілка. А п’єсу ставили якраз в період антиалкогольної кампанії. На виставу завітали і представники обкому Компартії України. Почувши про горілку, вони наказали тодішньому директору школи Маргариті Федорівні Фегер негайно заборонити виставу. Я вже працював тоді у редакції районної газети «Нове життя». Викликали на з’ясування ситуації і мене. Допоки я їхав з Іршави у Чорний Потік, у мене визріла ідея: замінити горілку на молоко. Почувши це, представники з обласного центру полегшено зітхнули – вистава пройшла на високому рівні. Вона неодноразово переривалася бурхливими оплесками. Потім юні артисти ставили її в багатьох довколишніх селах району – Загатті, Підгірному, Смологовиці, Крайній Мартинці, Броді. То був перший мій успіх, який запам’ятався на все життя.
- А що спонукало Вас писати п’єси?
- І в дитинстві, і тепер я дуже любив насолоджуватися творчістю Миколи Гоголя. То неперевершений майстер пера. Особливо його «Ревізор». Раніше їх часто показували по телевізору. Багата, соковита мова, мудрі вислови, прислів’я, приказки… коли ти читаєш Гоголя, просто духовно збагачуєшся.
- Пане Василю! А ви не мріяли бути актором?
- Ще б пак! Я навіть два або три тижні навчався у Хустському культурно-освітньому училищі. То були часи, коли майже в кожному селі був клуб, а там демонстрували фільми, які викликали великий інтерес у юного глядача. Досить пригадати лише прізвища відомих акторів: Нікулін, Віцин, Моргунов… У нас у групі були лише чотири хлопці, а всі інші дівчата. Чомусь тоді і я подумав, що то не «моє» і продовжив навчання у рідній Загатській середній школі.
- І після закінчення школи Ви подалися в журналістику?
- Далеко ні! Спочатку я закінчив Мукачівський радгосп-технікум, відслужив у армії і вже потім подав документи у Львівський державний університет імені Івана Франка. І вже тридцять сім років працюю в районній газеті «Нове життя».
- А щодо книжки: чому саме обрали таку назву – «Ранок вечора мудріший»?
- У житті, будучи журналістом, мені доводилося зустрічатися з багатьма мудрими людьми, які казали: ніколи не поспішай, добре подумай про те, що хочеш зробити. Або таке: сім раз поміряй, а раз відріж. А хіба ранок не мудріший вечора? Скільки в житті було такого, що ввечері думаєш одне, а вранці зробиш зовсім інакше.
- Пане Василю! Напевне, настав час поговорити про п’єси, вміщені в книжці…
- Відкриває її п’єса на три дії «Обіцянка-цяцянка». Тема – вибори до Верховної Ради України. Це тепер надзвичайно актуально. Щороку на виборчому окрузі по 8-10 кандидатів у народні депутати. Мені доводилося спілкуватися із багатьма їх довіреними особами. На основі цього і написав п’єсу.
Сюжет п’єси такий: у провінцію з Києва приїжджає досить поважна людина, яка мріє бути членом парламенту. Дружина Марія Іванівна, звичайно, проти. «Щодо депутатства, то я перша проти. Для чого тобі це, Йванку? Слава Богу, що дожив до пенсійного віку. Нехай молодь йде у політику. Саме їй будувати майбутнє. А нам уже час відпочити, пожити просто для себе. Чому б нам не поїхати до онуків в Англію, побавитися з ними, порадіти за них?» На що чоловік розлючено відповідає: «Чи не скоро мене списуєш? Я не звик сидіти на лаві запасних. У мене ще стільки задумів! Я лише тепер відчув смак життя, а серед народних депутатів багато моїх друзів. Їх майже щодня показують по телику, про них пишуть газети і журнали. А чому б і мені не стати публічною людиною? Не гірше Яворівського буду молоти язиком. А народ наш звик передвиборним обіцянкам вірити?
- І що ж?
- Чоловік все-таки не послухався дружини. Поїхав на Закарпаття випробовувати долю. Перший виступ був у сільському будинку культури. Іван Петрович за словом не ліз до кишені: «Сьогодні країна перебуває у глибокій кризі. Нинішній склад Верховної Ради України засвідчив свою неспроможність законодавчо забезпечити вихід з неї. Серед депутатів значне число випадкових людей, нездатних працювати над законами, які дбають лише про свої власні інтереси, проштовхують те, що потрібно їхньому клану».
Фінал п’єси такий: поки двоє кандидатів у депутати чубилися, переміг третій, на якого й не сподівалися. Правда, то був чоловік не простак, а бізнесмен, який володіє мінеральними водами краю.
- Пане Василю! Ви багато писали про білківського силача Івана Фірцака-Кротона. І нарешті – п’єса на три дії «Підкарпатський ведмідь». Вона написана дуже жваво, дотепно, правдиво відтворює ті часи, коли жив Кротон.
- Івана Федоровича доводилося бачити всього один раз – в обласній лікарні. Він був у білих штанах, сорочці і на голові – білий платок. То було влітку. Матеріали про нього я неодноразово публікував у районній, обласній та всеукраїнській пресі. Коли назбиралося багато матеріалів, вирішив написати п’єсу. І це вже про ті часи, коли він об’їздив усі країни, став всесвітньо відомим силачем і оселився у рідних Білках. Вдома теж не сидів, склавши руки (хоча грошей вистачало). Багато виступав у населених пунктах Закарпаття, брав участь в обласних і всеукраїнських змаганнях і водночас працював на фермі. У одній руці піднімав бідон молока, витягував із калюжі автомобілі, міг підняти на руках одразу кількох людей. То був дуже сильний чоловік, якому аплодували Європа і Америка.
- А про що однойменна п’єса «Ранок вечора мудріший»?
- Дія відбувається при зламі двох систем за часів славнозвісної перебудови. Ще жили колгоспи, але вже занепадали, ще панувала соціалістична ідеологія, а люди будували комунізм, який все віддалявся і віддалявся, мов горизонт. Серед героїв п’єси – і відомий фольклорист Іван Хланта. Він приходить у червоний куток колгоспу «За нове життя» не з пустими руками, а з книгами. Один із героїв п’єси Василь Вареник каже Івану Хланті, що він навідався якраз вчасно. Стелажі у червоному кутку пусті, тільки що забрали твори класиків марксизму-ленінізму. Власне вони нам вже не потрібні. А от книги Івана Хланти – то перлини мудрості народної. Люди повинні знати свою історію, культуру, літературу. Вони самі мають прагнути пізнати всі тонкощі рідної мови, яка є життєдайним корінням нації. Іван Хланта переконаний: культура за радянських часів занепадала. «Нам треба пильніше дбати про чистоту й збереження нашої мови, не занехаювати її живлющі корені. Та вони ж щодня й щохвилини замулюються зловісним мотлохом суржику. І не тільки русизмами, але й словами англійськими, німецькими. Досить поглянути на вивіски магазинів та офісів в Ужгороді: «Сафарі», «Луксор», «Мемфіс», «Хайфа», «Араз», «Некстон» та ін.., а й прочитати неможливо, бо написані латиною. Мовне безладдя дає про себе знати в усіх сферах спілкування в нашій державі. Українська мова чимдалі втрачає позиції, насамперед у засобах масової інформації та книгодрукуванні.
Сподіваюся, знайдуть свого читача і глядача також п’єси «Сонце в калюжі», «Перевтілення», «Найкраще, коли ти можеш захистити себе сам», «Хто чинить зло, від зла й страждає», «І Вовк не всесильний».

Писав так, щоб легко було працювати і режисеру, і акторам. Із власного досвіду думаю, бо й сам колись школярем займався в драмгуртку. Грав головні ролі у «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого, «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Украдене щастя» Івана Франка. Багато разів був на виставках Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру. Перечитав усі п’єси Олександра Духновича, Уільяма Шекспіра, Михайла Старицького, Івана Кочерги. Наш край теж подарував світу талановитих письменників, які написали чудові п’єси. Серед них Василь Вовчок, Дмитро Кешеля, Юрій Чорі, брати Шерегії, Антон Копинець, Іван Козак.
На Закарпатті є чимало драмгуртків, які втілюють твори на сцені. Це радує.

Розмову вів Іван Степовий.
Категорія : Голос Народа

Залишити Коментар