Наші ювіляри: Василеві Шкірі – 60! Коріння його творчості – в народному епосі

травня 16 / 2018
Наші ювіляри: Василеві Шкірі – 60! Коріння його творчості – в народному епосі

Старше і середнє покоління газетярів «Нового життя» пам’ятає героя цієї розповіді ще школярем, бо саме в його учнівські роки із Загаття до редакції почали надходити інформації за підписом Василя Шкірі. Писав він про шкільне життя, описував сільські новини, а згодом, коли став дорослим і після закінчення технікуму трудився у колгоспі -- про тих, із ким працював, ділив із ними щодня радість і негаразди.

Доля юнака різко змінилася після звільнення із строкової служби в армії – тодішній редактор Іван Печора запросив його на роботу в редакцію, але з умовою: він іде вчитися заочно на журфак у Львів. Так і сталося. Василь органічно вписався в колектив, де працювали тепер уже напівлегендарні Василь Звонар, Олександр Усенко, Василь Мельник, трохи молодші за них і, слава Богу, живі Іван Гудзоватий, Петро Костянинець, Наталія Бабинець, Ольга Фрідман, Тетяна Палінчак, Наталія Ломага, Михайло Ісак. Василя швидко полюбили за дисциплінованість,зібраність, а професіоналом він став ще до отримання диплома. Плавно й послідовно йшов також щаблями кар’єри: кореспондент, завідуючий відділом, редактор районного радіо, відповідальний секретар, редактор газети. І всі ці роки, поруч із нелегкою редакційною роботою, він наполегливо і плідно займається літературною творчістю. Став членом Національної спілки письменників України, автором 18 книг, тричі лауреатом обласної літературної премії ім. Федора Потушняка.
В.В. Шкіря народився 21 травня 1958 року в Загатті в селянській, або як тоді казали, колгоспній сім’ї. Обійстя Шкірі розташоване в присілку Горб, звідки добре видно зелений Гат на заході та великі гори з північної сторони. У видолинку протікає потічок, який усі величають Рікою. У кінці села він вливається в Іршавку. В цій ідилічній місцині й минули його дитячі роки. Дротове радіо тільки прокладали, а приймачі з антенами були задорогі для селян, про телевізор можна було тільки мріяти. Тому весь цей звичний для сучасного життя набір електронних ЗМІ займали вечорниці. Найцікавіше було в осінньо-зимовий період, коли ночі довгі. Сусіди збиралися вечорами не просто на посиденьки: пряли, ткали, скубали пір’я, товкли лісові й домашні горіхи тощо. І все це супроводжувалося розмовами, жартами, оповідками, легендами, казками і співом. Такі вечорниці можна назвати справжнім народним театром. Все почуте й побачене малий Василько Шкіря наче всотував у себе і воно залишалося в його пам’яті, на глибині його душі, щоб згодом воскреснути і дати про себе знати із сторінок його книг. Не треба шукати й доскіпуватися, де бере сюжети для своїх казок, повістей та драм письменник – вони в його душі, і коли вона розкривається, народжується новий твір. «… Що все-таки привертає увагу у творах Шкірі? – задається питанням один із дослідників його творчості Євген Баран, -- його добре володіння інформацією; знання побутової конкретики; увага до соціально-побутової деталі; якась народна дидактика, ненав’язлива, але по селянськи мудра і вічна»...

Замолоду Василь Шкіря мав добрих і мудрих учителів, а ще хотів учитися. Це були Іван Долгош, Василь Кохан, Василь Кухта, Дмитро Кешеля, Василь Густі, Василь Басараб, Петро Скунць, але найголовнішим для нього був, безперечно, Степан Жупанин. Це він, знаменитий дитячий письменник і науковець, підтримав свого молодого земляка і дав слушну пораду: «Пишіть, Василю, казки – вони у вас найкраще виходять».
І Василь писав, незважаючи на нелегкі житлово-побутові умови. Писав тоді, коли жив у тісній кімнатці бавовняної ткацької фабрики, в однокімнатній квартирі. Писав уночі, коли спали діти й дружина. Друзі допомогли йому вибити двокімнатну квартиру, але начальник, який мав виписати ордер, показав йому в прямому значенні дулю. Із житлово-побутовими умовами довелося виплутуватися самотужки.
Та написати тексти творів – то одне, а видати їх – зовсім інше. Колись письменники були заможними людьми, бо одержували солідні гонорари за свої книги. Тепер усе навпаки – автор має вкласти свої гроші, аби написане ним побачило світ. Так було із Василем Шкірею. Перші його книги «Сльоза лелеки» (1991), «Як Осел вогонь сховав» (1992) допоміг видати у «Поличці» «Карпатського краю» тодішній редактор цього часопису Іван Долгош. А першою справді солідною книгою молодого автора стала «25 казочок для маленьких діточок», яка побачила світ 1994 року у видавництві «Просвіта».
Із плином часу Василь Шкіря почав трохи відходити від стилю традиційної казки, хоча казковість залишається домінантою в його творчості. Останні свої твори він називає повістями-фентезі. Це такі як «Чорна кішка з червоною пов’язкою і порожнім відром», «Чупакабра», Забавні пригоди Андрійка Незгоди», «Про Василька, Марсіяну і НЛО», «Шаркань», «Таємниця Смерекового замку». У цих творах реальне пов’язується з ірреальним, складаючи єдиний сюжет, завдяки чому він стає цікавішим, а це якраз і потрібно читачеві, особливо юному.
Дослідниця творчості В. Шкірі, дитяча поетеса і науковець Лідія Ходанич з цього приводу зауважує «…це нормально: автор мусить бути індивідуальним і свою індивідуальність він вибудовує за законами не завжди зрозумілої навіть йому логіки. У цьому, здається, і полягає один із секретів творчості».
Вище вже згадувалося про іршавчанина Степана Жупанина, про його підтримку і вплив на творчість Василя Шкірі. Коли Степан Ілліч був уже тяжко хворий, він попросив Василя Шкірю видати книжку до його 70-річчя . він виконав прохання свого вчителя, і книжка «Стежина», присвячена життю і творчості С. Жупанина, побачила світ у видавництві «Мистецька лінія» 2006року. На жаль, С. Жупанин її вже не побачив…
У Василя Шкірі багато друзів серед сучасних письменників. Це закарпатці Василь Кузан, Мирослав Дочинець, Василь Густі, кияни Андрій Курков та Андрій Кокотюха, підтримує він добрі стосунки із колегами-журналістами Іваном Липчеєм, із Хуста, Йосипом Бігарієм із Воловця, Василем Пилипчинцем із Міжгір’я, Василем Кішем із Виноградова, Михайлом Папішем із Берегова.

У минулому році Василь Шкіря заявив про себе як драматург. У видавництві «Карпати» вийшла його книга «Ранок вечора мудріший», де опубліковано сім його драматичних творів. Вони гостросюжетні, сучасні й актуальні. Справа тільки за їх сценічним втіленням.
У всій творчості письменник В. Шкіря вчить юного читача добру, справедливості. У нього знаходимо навіть неологізми. Одна з його казок називається «Доброїн». А якщо уважно прочитати написане автором за сорок років його творчого життя, ловиш себе на думці – все це йде від народної мудрості, й дуже добре, що автор розуміє і допомагає зберегти найкраще з народних надбань. Він не просто відтворює народну пам’ять, а своєрідно шліфує її й інтерпретує через свій світогляд і надає йому нового свіжого звучання. Недаремно він дружить із найвідомішим сучасним фольклористом, учнем і послідовником Петра Лінтура Іваном Хлантою. Та й сам Василь збирає і записує народні перлини і найперше – прислів’я та приповідки. Ви знайдете їх чи не в кожному творі. Вони підсилюють експресію, надають оповідям колоритності.
Розмовляючи напередодні з ювілярем, я запитав його, щоб він хотів сказати читачам «Нового життя», де вони зустрічаються із редактором щономера?

- Я вдячний усім передплатникам, -- сказав Василь Васильович, -- адже завдяки їм і тримається газета на плаву. Залишайтеся і надалі з нами.
А ще Василь Шкіря дякує людям, які довгі роки були спонсорами його книг: Петрові Станку, Вікторові Товстому, Юрієві Глебі, Михайлові Ісаку, Григорію Фулитці, Василеві Дубішку, Василеві Леднею, Івану Михайлюку, Михайлу Лендєлу.
А я зі свого боку, як старший товариш і колега бажаю ювіляру гострого журналістського пера, нових творчих успіхів у літературі і здоров’я на многая і благая літ.

Михайло ЦІЦАК,
редактор «Нового життя» (1992-2006)
Категорія : Культура

Залишити Коментар